коли ви такі певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?
Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина, і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?
– Ми серйозно будемо пити горілку? – сказав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити», і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).
– Звичайно, серйозно! – сказала Аґлая. – Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?
Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аґлая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.
– Дімі – страшенний чудак, – говорила Аґлая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. – Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється.
Ганна холодно подивилась на Аґлаю.
– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, – сказала вона.
– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.
– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.
– Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?
– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна. – Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.
Аґлая знову взяла Карамазову за руку і зі співчуттям подивилась на неї.
– Що духота, то це ви правильно говорите, – сказала вона. – Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе таки важко – вам, комуністам.
– Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.
– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аґлая.
– Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як то кажуть, у міру.
– Словом, золота середина? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною в «міру».
Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.
– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – І справді духота страшенна.
– Ну, от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?
Карамазов зиркнув на Аґлаю, зробив рішучий крок до крамаря.
– Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? – спитав він.
– Як так нема! – ні з того ні з сього образився І. Л. Карасик.
– Так би й давно! – сказала Аґлая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?
Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.
– Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.
– Я вас не розумію! –