взяв зі стола папіроси й запалив сірник. Обличчя йому раптом зблідло, і він став раз у раз поширювати очі.
– А ти як думаєш: яке це право?
– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Яз тобою серйозно говорю!
– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, підвівся з канапи і сказав надірваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумієш, за що я її ненавиджу. Так зрозумій же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвільна, за те, що вона – нарешті – нездібна вбити людини. Розумієш тепер?
Лінгвіст здивовано подивився на приятеля. Він зовсім не чекав такого рішучого й несподіваного повороту в розмові й, розгубившись, спитав наївно:
– А навіщо їй убивати людину?
– Це, Вовчику, дуже складна історія, – хворобливо всміхнувся Дмитрій, – і я боюсь, що ти її не зрозумієш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як мені відомо, на філологічному факультеті таких питань не чіпали.
– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лінгвіст.
– Буквально нічого!.. А втім, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще ніколи не вбивав… не на війні, а так, у звичайному побуті? Ну, от! А я вбивав, і знаю. Це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цілком свідомо, зарані знаючи, що не вбити ніяк не можна.
– Ти, Дмитрій, говориш нісенітницю!
– Ні, Вовчику, я говорю те, що думаю. І говорю давно відому істину: тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціяльного очищення… Ти розумієш, що я маю на увазі? В динаміці прогресу соціяльну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство в ім’я соціяльних ідеалів ніколи не вважав за злочин.
Товариш Вовчик ще з більшим здивованням подивився на приятеля.
– З якого це часу ти почав так думати? – спитав він.
– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в мені знову зі страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників.
– Ти говориш зовсім як пророк, – іронічно кинув товариш Вовчик.
Карамазов холодно подивився на лінгвіста і сказав:
– А ти думав, що я й справді звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспішай виправити свою помилку, бо Дмитрій Карамазов воістину пророк. Справжній пророк, і тільки через нього ти найдеш сенс у цьому земному житті.
Дмитрій раптом зупинився. За якихось кілька хвилин він пожовтів. Рот йому перекосився, і нижня губа дрижала.
– Але Дмитрій Карамазов, – сказав лінгвіст, – все-таки великий фразер і проспівав собі добрий панегірик.
– Що ж робити? – криво всміхнувся Карамазов. – На світі ще ніколи так не траплялось, щоб панегірики складали тому, хто їх уже не проспівав сам собі… так чи інакше. Я співаю собі цинічно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мій цинізм примушує тебе й інших звертати на мене увагу, мені ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно підмітив, – несподівано погодився він. –