що тобі лишилися по бабуні срібні ложечки і що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабуні, як ти, бо я так само її внучка!
Я усміхнулася.
Скільки разів приходилося мені чути, що та «проста баба з міщанськими манерами» не була «жодною бабунею» і що її лише соромилися! А нараз така зміна в поглядах!
– Ти справді накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я іронічно. – А що важніше, ти забирала би їх від мене? І ти, і тітка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх мені!
– Справді, тобі? – накинулася вона на мене. – А похорон за що справилося бабуні? Ти гадаєш даром? Спитай лише в мами, вона тобі зробить докладний рахунок. Врешті, я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі й не згадувати. По-перше, що це й так на нічо не здалось би, бо їх уже нема дома, – бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марії, коли вона пробувала сама дома, – а по-друге, ти знаєш, що мама не зносить опозиції, а вже найменше від тебе!
В мені кипіло.
Вже й як я знала грубості й самолюбство тітки та її дітей, однак цього не надіялася ніколи. Не надіялася, що вона порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабуні, котра була без різниці для всіх добра й щира, котра подарувала тітці ще за життя стільки речей, знаючи її захланність[12], щоби вже тим успособити її добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась і цим разом щодо неї. Вона відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило від осіб, таких мені дорогих.
Я була обурена до крайності, однак відвернулася від неї з погордою й не сказала нічого. «О бабусенько! – подумала лише гірко, – коли б ти знала, що тут діється, ти в гробі обернулася би!»
Бабуня лишила дітям окремо «пам’ятки». Хлопцям різні речі по дідові, котрий був капітаном, а Лені й Каті по персню. Вони висміяли все це, зрозумівши раз, що їх мати погорджує тими речами, котрі, щоправда, не були самі собою надто вартісні, але цінні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.
Чому ж їм тепер захотілося «пам’ятки»? І то якраз суконь погорджуваної «простої баби з міщанськими манерами»? Та я це зрозуміла. Тітка не була дурною німкенею; а німкені не без причини вважаються славними ґаздинями, такими, що числяться в потребі і «з атомами»! Сукні, полишені мені бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Ковдри з такого атласу – це чистий «капітал». Так і чому не придбати його своїй доньці? Яким же правом і яким способом? Це вже річ маловажна. Як практична жінка і як німкеня любувалася вона лише у фактах.
– Ти нині, очевидно, в дуже святочнім настрої, – почала Лена знов по короткій хвилині, під час котрої я перемагала в собі гнів і обурення, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. – Ти ступаєш так гордо, мовби ти справді була яка Медічі або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, більше крові в лиці й не мали рудого волосся… Воно тобі все не поможе! – просичала врешті явно. – Один кадриль дасться тобі взнаки, а може, не будеш його й зовсім гуляти. Ми ж прецінь знаємо, що за тобою молоді хлопці