поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.
– Щойно поглянув. То як?
– Ні.
– Чому?
– А ти не здогадуєшся чому? – голос Тетяни став злим. Таким він завжди бував перед черговою сваркою.
– Не здогадуюсь.
– Хоча б тому, що надто пізно. Дитині вісім років і у такий час вона повинна спати.
– Я усього на кілька хвилин.
– Ні.
– Чому ти забороняєш нам бачитися?
– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечері. Приходь за дня.
– Я ніколи не вдаю з себе жертву. Мені завтра о шостій ранку потрібно бути на роботі. І не знаю, коли звільнюся.
– А мені це байдуже, Андрію. Тепер байдуже. Ти ж нічого не помічаєш поза своєю роботою, і ніколи не помічав. Чому хтось має страждати від цього крім тебе? Я до півсмерті стомилася тягти все сама, очікуючи на твої рідкі повернення зі служби. Я благала тебе уділяти нам трішки більше уваги, а що отримувала взамін? Бурмотіння і натяки, що колись це все закінчиться. Доки не зрозуміла: все закінчиться лише тоді, коли закінчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твій прихід увечері схвилює сина. Йому потрібно лягати спати, а завтра рано вставати і йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свій день так, щоб знаходити час для зустрічі з сином не лише у пітьмах.
– Ти маєш рацію, – Андрій повісив слухавку і витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пішов до освітлених дверей продуктової крамниці. Додому йти все ще не хотілося. Тоді чому б не взяти кілька пляшок пива і не заночувати у кабінеті? Тим більше, ранком має початися операція, котру він готував кілька днів. Тож у відділі потрібно бути навіть раніше, аніж о шостій.
Ранок справді видався напруженим. Окрім оперативників, яких Степанович зібрав у повному складі, в клас несення служби міського відділку прибули дільничні інспектори, працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю і навіть дванадцять бійців спецпідрозділу «Беркут» з Хмельницького. Останні приїхали напередодні увечері, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезні у своїх бронежилетах і «розгрузках», сиділи за столами у віддаленому кутку. Решта працівників очікували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керівництво Кам’янець-Подільської міліції. І бойовий провід не примусив на себе довго очікувати. Андрій тільки зайшов до приміщення і привітався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводі Степановича, другого замісника і начальника УБОЗ[3]. Сорок душ, які до цього вели між собою мляві розмови, піднялися з крісел, як це роблять учні середньої школи, зустрічаючи учителя.
– Панове офіцери, – схилив голову Гончар, і всі мовчки розсілися по своїм місцям, після чого він продовжив. – Згідно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала міліції Палькова, оголошую початок операції «Стоп насильство», у рамках якої ми проведемо затримання кількох осіб підозрюваних у нещодавньому резонансному вбивстві.
Андрій