викликати підмогу.
Закінчивши з цим, Андрій поглянув на дільничного. Той перелякано позирав на барак, ховаючись за патрульним автомобілем.
– Рушниця, кажеш?
– А біс його знає, – видихнув старлей. – Думав, з рушниці бахкає, що у нього може бути крім рушниці?
– Пістолет, наприклад. Як звати недоумка?
– Петром.
Андрій простягнув руку у машину.
– Дай мені тангенту і включи динаміки, – мовив до водія. Той підкорився.
– Петро, не дурій! – рознесли за хвилину вулицею підсилювачі голос Соколовського. – Навіщо палиш, ще зачепиш кого!
Відповідь не забарилась:
– Порішу, сууууукииии! – слідом за істеричним криком ляснули ще два постріли. Одна з куль вдарила у задні дверцята «уазика», внаслідок чого водій вискочив з машини і впав під ноги Андрієві.
– Не дурій, кажу. Перестань стріляти!
У відповідь ще два постріли. Соколовський поглянув на дільничного.
– Раніше скільки разів стріляв?
– Не рахував. Разів п’ять. Раніше дружина верещала, тепер замовкла.
Андрій сторопів.
– Він там не сам?!
– Звісно не сам. Дружина і дитина з ним. Дівчинка, років шести.
Андрій в серцях сплюнув.
– Чого ж так хреново у вас?! – він підніс до рота тангенту. – Петро, не дурій! Давай краще поговоримо. Опусти пістолет!
– Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, крові пущу!
– Заспокойся, Петре, – Андрій намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями герої-детективи з голлівудського кіно, але у пам’яті спливав лише образ голого до пояса Брюса Уілліса з приклеєним до спини за допомогою лейкопластиру пістолетом. Нічого більш реального на розум не приходило.
– Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловік у вікні. – Суки! Усіх порішу. І своїх, і чужих. Ненавиджу триклятий світ. І будинок спалю!
– Зірвало башту, – констатував водій, піднімаючись з землі і відчищаючи мундир від пилу. Йому було соромно за свій кидок з машини на дорогу, але виходити з-під прикриття автомобіля він не поспішав.
– Скільки ж у нього набоїв? – хмикнув один з автоматників.
У відповідь другий сержант, не порадившись з Андрієм, смикнув затвор автомата і, впершись руками в капот автомобіля, навів зброю на людину у вікні. Той одразу ж помітив:
– А-а-а!!! – хрипко заверещав він. – Кавалерія Олександра Великого! Не візьмете мене, сатанинське відріддя!!! – він заховався і двічі вистрілив. Кулі просвистіли у повітрі й розбили шибки у будинку навпроти.
Андрій зі злістю пожбурив тангенту на сидіння автомобіля.
– А щоб тобі! Немає з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся він до дільничного.
– Андрій.
– Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водієм. Йому пан Гончар теж на чергування пістолет боїться дати. А ми з хлопцями підемо і візьмемо цього піхотинця. Все, вперед хлопці.
Андрій, пригинаючись,