чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.
Та ось голос його знову наздоганяє Таню:
– Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?
– Як сподобався? – дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.
– Адже йому вже, напевно, років тридцять! – каже вона.
– Тридцять? – повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. – Йому вже за сорок.
– То він такий, як мій татусь!..
– Ну, не такий він уже і старий, – заперечує дівер. – І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього… А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина…
– Він мені теж сподобався, – вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.
– Він не може не сподобатись, – каже переконано дівер. – Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною… Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби… «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» – «Чого ж тут радіти?» – питаю. А він – ти тільки вслухайся, Таню, – він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою…»
Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.
– Щаслива, мабуть, його жінка, – врешті каже вона.
– У нього немає дружини.
– Немає?
– Він удівець. Дружину Бог забрав три роки тому.
– І в нього є діти?
Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься – так їй жалко невідомих сиріток-дітей!
– Так, два сини. Один уже парубок, а другий – років тринадцяти.
Таня трохи розчарована, їй чомусь хотілося, щоб ті діти були зовсім маленькі, отакі невинні янголята в пелюшках. Щоб їх треба було носити на руках, годувати із блакитної чашечки, заколисувати, співаючи пісеньку про гулі, про кашку та борщ.
Дівер щось іще говорить, але Таня вже не слухає його. Обхопила руками коліна, обперлась на них гостреньким підборіддям – задумалась про щось своє.
Васька трюхик та трюхик, візок рип та рип, татова голова хить та хить, і Таня і незчувається, як дрімота затуляє їй очі своїми прозорими пальцями.
До Хоролівки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й із гаком…
Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартівник, чи не запорізький характерник, та й учепив у кінці кожного шляху, що постелились по неосяжних полях України.
– Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок?
– Та ще добрих