Анатолій Дімаров

І будуть люди


Скачать книгу

лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

      Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

      – Федю!.. Федю!..

      Брат котом зіскочив додолу.

      – Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

      – Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

      – Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

      У темряві Таня не побачила – здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

      – А зараз що вони роблять?

      – Полягали спати.

      – То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: – Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

      – Виведу, – покірно погоджується Таня. – Ваську?

      – Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

      – Чую, – відповідає Таня і вже мало не плаче.

      – Ти чого? – помічає оті невидимі сльози брат. – Боїшся?

      – Боюся, – чесно признається сестра. – І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

      – Не заберуть.

      – Заберуть.

      – То кого тобі жалкіше – Ваську чи брата? – спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

      – Я виведу коня тобі, Федю!

      – Та не зараз, а як зовсім стемніє, – охолоджує її брат. – Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?

      – Чую, Федю.

      Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

      Надворі – морозно й тихо. Сонне містечко заривалося в глибокі сніги, щільно прикривалося віконницями, щоб не втратити жодного промінчика, жодної крихти тепла. У високому, остудженому чорними вітрами небі виблискували зорі, тремтіли й перебігали з місця на місце, шукаючи затишку. Іноді якась із них зірветься, на якусь мить повисне на світлій ниточці, а тоді полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрібненьких скалок. Тоді довго підскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, і вчувається, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати їх.

      Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав їй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фіолетові тіні ворушилися довкола, випаровувалися під скупим промінням зірок, плавали в застиглому повітрі, загадкові й моторошні. В Тані вже не тільки пальці