Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.
Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.
Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала Богові душу ще перед війною). Батько невпізнанне змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, – не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, – ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід – вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:
– Важелі!..
Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.
Повернувся додому Свирид огрубілий, змужнілий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких доріг. До вечора ходив у полі, в саду, на городі, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сів на покуті за столом – у гаптованій сорочці з тонкого полотна, в синіх заморських шароварах, принесених із турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий – чекав на вечерю.
На столі відсвічувала пляшка міцної «казьонки», лиснів жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезній сковороді сало з яйцями, янтарно застиг мед у глибокій полив’яній мисці, смачно духмяніли пироги із картоплею, капустою й м’ясом, щойно зняті із поду, з капустяних листків, а жінка подала діду білу хлібину, гострого, як бритва, ножа:
– Ріжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.
Дід узяв хлібину, потримав її в руках, урочисто передав синові:
– Ріж уже, сину, ти!
Радісна кров бухнула Свиридові в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлібину, поцілував – почав краяти рівні шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу.
По вечері ще довго сиділи за столом. Свирид тримав на колінах сина, розповідав про далекі краї, тяжкі переходи та злі січі з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жінка все ще ходила від столу до мисника – прибирала посуд. За цей час, поки чоловік був на війні, вона поповнішала, округлилася в стані, налилася в плечах, пружні груди напинали сорочку – Свирид злодійкувато пряв за нею зголоднілими очима, відчував, як сохне йому в роті від темного бажання.
Дружина перейняла його погляд, почервоніла, відвернулася, – Свирид насупився, відкашлявся, з перебільшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйстві.
– Слабий я вже став, негодящий. Підірвало кляте жорно – Бог покарав за гріхи…
– Нічого, тату, тепер усе буде гаразд, – утішив його син і подумав