беззахисна, така ж слабенька й тендітна. Та ще й, як навмисне, підняла замерзлу ногу, заховала її під сіряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неї одиноке, безрадісне дитинство, позбавлене материнського тепла, і незвідана ніжність тоненькою голочкою вколола його в серце – воно защеміло, забилося, вологим теплом ударило в очі. «Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати її, одвертаюсь від неї! А чим вона завинила переді мною?»
Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:
– Олесю!
Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.
– Йди сюди, Олесю!
І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей. Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:
– Братику!.. Братику!.. – і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.
Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.
З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:
– Ти чого, Олесю?
– Так, – відповість, засоромившись, сестра.
– Ти б побігла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться діти.
– Мені й тут добре, – заперечувала вона. – Я краще вам помагатиму, – і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.
Якось вона серйозно сказала:
– Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!
Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:
– А то чому, Олесю?
– Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, – пояснила сестра. І, подумавши, додала: – Так що хай ніхто і не засилає сватів!
– Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, – відповів Оксен. – Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не доведи Боже, не вистачить – наречених спроваджувати!
Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.
– Немов якогось зілля обпилася – без тебе й дихнути не може, – і з раптовими ревнивими нотками в голосі: – Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!
– Гріх