пляють туристи, вони зупиняють свої авта, вдивляються, а затим бурмочуть: «Гаразд, цей вік щось таки зберіг», або: «Так, зрозуміло, що в маєтку тьма-тьмуща коридорів, тисяча пацюків та єдина ванна кімната, однак як же тут затишно…»
Турист тут не затримується. Він прямує до своєї єлизаветинської вілли з пресованого картону, до ранньонорманського м’ясного ринку чи середньовічного італійського голуб’ятника – бо надворі двадцяте століття й вікторіанські будинки віджили своє разом із романами місіс Хамфрі Ворд[1].
З дороги гамак для туриста непомітний, однак інколи там сидить дівчина. Так було й цього дня. Вона собі дрімала в гамаку та, безперечно, не замислювалася над естетичним безладдям, що панувало навколо: кам’яна статуя Діани, наприклад, безглуздо скалилася під сонцем на галявині.
У цій сцені вбачалася якась надмірна жовтизна: жовтим було, наприклад, сонце; особливо гидкою, своєрідною для гамаків жовтизною, виділявся гамак; жовте дівоче волосся, розсипане по гамаку, заздрісно золотіло на його тлі. Дівчина спала, міцно стиснувши губи, а зціплені долоні лежали під головою, – юнкам властива така поза. Груди її здіймалися та опадали так плавно, як і похитування кайми гамака. Ім’я її, Амантіс, було таким старовинним, як і будинок, в якому вона жила. Шкода говорити, та її зв’язок із середньовікторіанською епохою на цьому місці різко вривається.
І тепер, якби розповідь моя стала фільмом (сподіваюся, що колись таки це станеться), я знімав би без відпочинку стільки, скільки можна; я наблизив би камеру, і в об’єктив потрапила б шия дівчини, жовтий пух під лінією росту волосся, теплий колір її щік та рук, бо мені подобається уявляти її сонною, – ви, мабуть, у дні своєї молодості спали так само. Затим я найняв би чоловіка на ім’я Ізраель Глюкоза, аби він склав якусь несусвітню інтермедію, бо мені потрібно перейти до іншої сцени, що розігрується на якійсь невідомій дорозі.
У автомобілі їхав джентльмен-південець, а супроводжував його камердинер. Він, за традицією, прямував у Нью-Йорк, проте наткнувся на перешкоду: верхня частина його автомобіля дещо зміщалася щодо нижньої. Час від часу двоє подорожніх висаджувалися, цупко приладжували корпус до ходової частини й затим їхали далі, мимоволі здригаючись разом із вібрацією мотора. Коли б в авто були задні двері, то його виникнення можна було б пов’язати із зародженням віку механіки. Вкрите пилом восьми штатів, авто спереду прикрашене величезним, проте недієздатним таксометром, а ззаду – численними прапорцями з надписом: «Тарлтон, Джорджія». У сиву давнину хтось почав фарбувати капот жовтою фарбою, та, на жаль, не встиг він і закінчити, як роботу скасовували.
Коли джентльмен із камердинером минали будинок, біля якого так солодко спала Амантіс в гамаці, з авто сталася оказія: корпус впав на дорогу. Єдиним моїм виправдання для цього несподіваного твердження є те, що сталося це справді випадково. Після того, як затих гуркіт і розвіялася курява, чоловік зі слугою підвелися на ноги й глянули на дві відокремлені половини.
– Глянь-но, – мовив з огидою джентльмен, – ця проклята штукенція розвалилася остаточно.
– На дві частини, – погодився камердинер.
– Гюго, – після хвилинної задуми сказав чоловік, – потрібен молоток та цвяхи, щоб прикріпити їх докупи.
Вони оглянули вікторіанський будинок. По обидва боки ледь не безлюдного пустельного горизонту розкинулися ледь не безлюдні поля. Альтернативи не було, тож темношкірий Гюго відкрив браму й рушив по гравійній доріжці за своїм господарем, кидаючи лиш збайдужілі позирки, як подобає закоренілому мандрівнику, на червону гойдалку та кам’яну статую Діани, котра повертала до них своє зіпсоване бурями обличчя.
У ту ж мить, коли обоє наблизилися до веранди, Амантіс прокинулася, ривком сіла й оглянула візитерів.
Джентльмен був молодим, мав приблизно двадцять чотири; звали його Джим Пауелл. Одягнутий був у готовий тісний костюм, запилюжений, і, як здавалося, здатний здійнятися в небо будь-якої миті, тому лінія з шести безглуздих ґудзиків кріпила його тіло.
Надмірна кількість ґудзиків прикрашала також рукави пальто, й Амантіс не змогла втриматися, аби не глянути на бокові шви штанини: чи немає ґудзиків і там. Та кишені вирізнялися лиш своєрідною формою, що нагадувала дзвіночки. Жилет був коротким, ледь стримуючи трепет дивовижної краватки теплим вітерцем.
Гість ввічливо вклонився й разом із тим змахнув пил із колін солом’яним капелюхом. При цьому всміхнувся, ледь приховуючи свої вицвілі голубі зіниці й демонструючи білосніжні та рівненькі зуби.
– Доброго вечора, – вимовив відчайдушним «джорджіанським» акцентом. – Моє авто зламалося одразу ж біля ваших воріт. Ось і хотів поцікавитися, чи не позичите молотка та цвяхів, мені ненадовго.
Амантіс розсміялася. Вона сміялася й не могла спинитися. Містер Джим Пауелл сміявся теж – із ввічливості та солідарності. Його камердинер, заглиблений в муки власного темношкірого зростання, єдиний зберігав величну серйозність.
– Мені, мабуть, варто представитися, хто я, – сказав гість. – Я Пауелл. Житель Тарлтона, Джорджія. Цей темношкірий – мій хлопчик,