моя тітка поклала їх у банк, збираючись на старості літ пожити в санаторії, та от не дожила, – він зробив паузу, мабуть, для того, аби вшанувати пам’ять про тітку. Затим із бадьорою безтурботністю продовжив: – Основного капіталу я не торкнувся, та забрав одразу ж всі відсотки й вирішив провести все літо на Півночі.
В цей момент на східцях веранди з’явився Гюго й крикнув:
– Біла леді із заднього двору запитує мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що мені їй відповісти?
– Скажи: «Так, мем, будьте ласкаві», – наказав господар. І тільки-но Гюго зник, він довірливо зізнався Амантіс: – Цей хлопчина зовсім нічого не тямить. Нічого не хоче робити, допоки я йому не дозволю. Я його виховав, – не без гордості додав він.
Коли принесли сандвічі, містер Пауелл встав. Він не звик до білих слуг і очевидно очікував на те, що їх зазнайомлять.
– Ви заміжня леді? – запитав він Амантіс, коли служниця вийшла.
– Ні, – відповіла вона й і з присутньою вісімнадцятирічній дівчині впевненістю додала: – Я стара діва.
Він знову ввічливо розсміявся.
– Ви маєте на увазі, що ви – світська дівчина?
Вона похитала головою. Зі збентеженим захватом містер Пауелл помітив, що жовтизна її волосся нагадує золото.
– Хіба цей древній будинок підходить для світської дівчини? – весело пролопотіла вона. – Зовсім ні. Я – сільська дівчина. Рум’янець – дійсно справжній, принаймні при денному світлі. Залицяльники – перспективні молоді цирульники зі сусідніх сіл, до рукавів їхніх піджаків постійно чіпляється якесь волосся.
– Вашому батьку не слід дозволяти вам посиденьки із сільськими цирульниками, – зневажливо мовив гість і задумався: – Вам треба вийти в нью-йоркський світ.
– Ні, – Амантіс сумно похитала головою. – Я надто симпатична. Аби стати світською дівчиною в Нью-Йорку, треба мати довгий ніс, випнуту щелепу та сукню, як в актрис із п’єс трирічної давності.
Джим почав ритмічно постукувати стопою по підлозі веранди, і через секунду Амантіс усвідомила, що несвідомо повторює за ним.
– Зупиніться! – наказала вона, – не змушуйте мене робити це.
Він глянув вниз на свої стопи.
– Вибачте, – соромливо попрохав він. – Я і не помітив… у мене просто звичка така.
Напружену бесіду перебив Гюго, що з’явився на східцях веранди, тримаючи в руках молоток та жменю цвяхів.
Містер Пауелл неохоче встав та глянув на годинника.
– Чорт забери, нам пора, – промовив він, спохмурнівши. – Слухайте. А чи б хотіли ви стати нью-йоркською світською леді, відвідувати всякі там бали й так далі, про що пишуть у книгах – як там панство розкидається грішми?
Дівчина зацікавлено глянула на нього.
– Твоя родина знайома з людьми із вищого світу? – продовжував він.
– У мене лиш батько, і, розумієте, він суддя.
– Це погано, – погодився він.
Амантіс якимось чином вилізла із гамака, й обоє пліч-о-пліч рушили до дороги.
– Гаразд, тоді я буду на сторожі й повідомлю що можна зробити, – наполягав