ім’я її прабабусі – Юдіф), Евеліна – на Еліану[37].
До речі, молодшенька вже остаточно викинула з серця і пам’яті свого Колокольцева, знайшла собі нового кандидата в чоловіки і тепер посилено готувалася до заміжжя. Зробити хупу[38] розраховували, коли батьки нареченої остаточно переїдуть до Ізраїлю. На жаль, у старшенької все складалося не настільки райдужно. Чому так?.. Хтозна. Своєму Русанову (який після розлучення «квасив» по-чорному і, здається, був готовий забомжувати) Інга-Едіт анітрохи не симпатизувала, ще коли вони мирно співіснували разом, а про еміграцію ніхто навіть не думав. Можливо, «щось таке» вона й досі відчувала до невідомого коханця, про якого батьки лише здогадувалися, але місце проживання якого так і не «вирахували»…
В усякому разі впорядкування справ старшої дочки Леонід Самсонович відклав на деякий час, адже вони з дружиною все ще перебували на території ненависної України, де заслужених будівельників і орденоносців старі сусідки обзивають «пархатими жидами» і де загалом все йде до масових погромів та до безжального винищення всіх порядних людей. І доки він усе ще тут, необхідно вжити бодай останню спробу. Хоча б для того, щоб формально очистити свою совість. Щоб потім, коли дурепа-сестричка та її жалюгідний вилупок сконають наглою смертю, ніхто не міг би дорікнути йому: «Льоню, Льоню, і що ж ти наробив?! Чому не спробував їх урятувати?»
Але для цього треба було відверто поговорити з Агатою. А де це можна зробити?! Якби йшлося про Рафку – не було би проблем: вони б посиділи кілька годин за пляшкою «бурячихи», очищеної марганцівкою, і про все б домовилися. Та Рафаель Шаєвич Левітін вже твердо націлився відправити своїх дітей зі Львова до Франкфурта-на-Майні, навіть змусив всю свою сім’ю зубрити німецьку. Леонід Самсонович відверто не розумів, як можна переїжджати на ПМЖ туди, де лише якихось півстоліття тому їхньому народові влаштували справжній Голокост?! Тим не менш наміри Рафки піддавалися хоч якомусь поясненню. Але сидіти сиднем тут, у Києві, й очікувати, коли тебе виловить і повісить на найближчому ліхтарному стовпі якийсь там «мовний патруль»?! На таку дурість були здатні лише його пришелепкувата сестричка та її недоумкуватий вилупок, прижитий від батька-ґоя!..
Отже, з Агатою треба серйозно поговорити. Але у неї вдома зробити це неможливо з двох причин. По-перше, її чоловік Андрій як син розстріляного «ворога народу» все життя боявся, що їх усіх рано чи пізно таки розстріляє КДБ… чи як там ця «контора» звалася в незалежній Україні?! СБУ, здається… Отож боявся Андрій цього їхнього СБУ, боявся – і добоявся: торік небораку вхопив трансмуральний інфаркт, і тепер цей колись дужий красень сидів удома на мізерній пенсії за інвалідністю – постарілий, посивілий, не потрібний нікому, окрім дружини й сина. Сидів і ковтав тоннами ліки, навіть влітку кутаючись у щось тепле, бо послаблене аневризмами серце, об’єм якого збільшився утричі, ледь-ледь забезпечувало кровообіг в організмі.
Леонід Самсонович і раніше не надто поважав цього, з дозволу сказати, «чоловіка», який пішов жити у прийми в подільську