еплими цілунками Естер, збурюють крихітні часточки пилу до танцю над старою друкарською машинкою, що він дав їй ім’я. Здається, саме вчора Міра Томашевич віддрукувала останній протокол. Тепер машинка спить, бо ж ніхто не торкає її тонкими пальцями, заправляючи шурхотливий папір. Може, не варто тривожити їх обох – Естер, з її клавішами, що стерлися за ці роки, і дівчину, яка відбиває на папері ледь помітну на клавіатурі літеру «Р» та найвиразнішу з усіх – «Ф». Кажуть, клавіші машинок стираються по-різному, все залежить від того, хто торкався їх і з якою метою. Може, колись клавіші Естер друкували поезію. Щось про вранішню росу на пелюстках квітів і трави, вплетені в коси, про розлуку чи розпусту, найімовірніше – про зраду. А тепер вони змушують її відстукувати ритм протоколів убивств. Музику смерті.
Він дивиться на Естер та намагається не озиратися. За спиною, як могутній дуб, що вплівся гілками в небокрай, підпирає стелю височенна картотечна шафа з червоного дерева. Він сам замовив її років десять тому, ще до відставки. Навіщо? Хіба мало картотечних шаф у похмурих кабінетах розшукової частини? Вишикувані в рівні ряди, вони зустрічали його всі ті роки, як почесна варта. Картотечні шафи зручні для зберігання документів і таємниць. У власній він зберігає ще й давні спогади.
Її виготовили за його ескізом – майстер-червонодеревник усміхався, тер підборіддя і запитував, чи справді він хоче безліч окремих шухлядок. Тарас Адамович Галушко пригощав його настоянками й говорив про додаткові панелі та сховки в майбутній шафі, пропускаючи повз вуха слова співрозмовника щодо оздоблення різьбленням. Однак майстер оздобив замовлення в’юнким орнаментом виноградної лози, відшліфував шухляди, продемонстрував, на які панелі господар може натискати, щоб відкрити приховане дно. В одну із шухляд старий слідчий поклав зошит із лекціями Естер та її листи. Їх було всього п’ять, здається, вони й досі пахли її парфумами. Мали б пахнути – червоне дерево добре зберігає аромати, однак ту маленьку таємну шухлядку він відкривав зрідка, хоч майстер і говорив, що механізм надійний і прослужить йому довго.
– І мене, і вас переживе! – усміхався червонодеревник, салютуючи чаркою.
Майстра пережив. Певно, тепер Тарас Адамович відкриватиме таємну шухлядку ще рідше – бо вже нема того, хто зумів би полагодити механізм у разі оказії.
Олегівська тиха, не стривожена зойком жінок, гавкотом собак, що казитимуться за парканами сусідських господ, коли прибуде поліція. Тіло майстра-червонодеревника, про вбивство якого розповів йому розносник газет, повантажать на підводу. Стомлений кінь потягне підводу до найближчої лікарні, де експерти зможуть оглянути тіло. Поліціянти оточать будинок, доки працюватимуть слідчі всередині та снуватимуть туди-сюди, мов щури, вишукуючи здобич. Невдовзі зберуться базіки, хлопчаки повсідаються на сусідські паркани, а потім, коли всі розійдуться, майнуть, як зграйка горобців, у двір Тараса Адамовича оповідати новини про побачене й ласувати варенням. Він може дістати їм особливе – аґрусове, пригостити трав’яним чаєм. Улітку вони б розсілися у дворі на стільцях, та й просто на траві, однак зараз кінець грудня, нехай і на диво безвітряного, проте сніжного. Старий слідчий, звичайно, запросить їх до кімнати з каміном.
Невже він сидітиме і чекатиме, аж поки малі збирачі пліток не почнуть стукати у хвіртку? Час знову витікає крізь пальці, наче пісок, що його дід мішав із сіллю, щоб гріти на ньому каву у джезві. Може, до цієї кімнати він увійшов, аби лише послухати тихе рипіння шафи, механізми якої вже пережили її творця. Що сказав Кость? Спогади зовсім свіжі, не затерті розмовами з іншими людьми, ранковими зустрічами чи газетними новинами. Хлопчина рвучко відчинив хвіртку, струсив сніг із кількох яблуневих гілок, привітався, ледь схиливши голову. Він був збуджений, побачене на власні очі загострило його обличчя, зробило плутаною та швидкою мову. Кость проторохтів:
– Старого Семена Нечипорука… Його ж забили! Сам бачив тіло крізь шибку в будинку. Так, пане слідчий, сам бачив… Аж поки червона жандармська пика мене не нагнала…
– То поліція вже там?
– Ні, – невпевнено відповів хлопець, – не знаю, там усе тихо…
Відігнавши спогад, старий слідчий вправним рухом дістав чорну валізку слідчого з-під столу, вже у сінях надяг пальто, надів трохи прим’ятий капелюх та вийшов на поріг. Морозно. Тихо. Сніг сяє на сонці діамантами. Не дивно, що Міра Томашевич так любить дивитися на нього у цьому саду. Невже він зараз хоче втягнути дівчину в ще одну справу? Нехай у курсистки мають бути канікули на свята, але ж не гоже витрачати такі дні на те, щоб вислуховувати роздуми старого слідчого у відставці, коли у Шато де Флер відкривається ковзанка, оркестр грає вальси, а у кав’ярнях на Хрещатику подають тепле вино. Її сестра точно не сидітиме в чотирьох стінах у ці дні, хоч вона й обіцяла продовжити їхнє шахове протистояння. Балерина швидко забуває обіцянки, або просто не вважає недбало кинуті репліки такими.
Він крокує до хвіртки, чує, як рипить сніг, а здається, що рипить картотечна шафа у кімнаті Естер. То сентиментальна звичка відлюдника – прислухатися до тужливого рипіння старих меблів чи боятися збудити друкарську машинку необережним рухом. Невже зараз вона жене Тараса Адамовича