буди. Гавкіт пса був схожий на кашель старого курця, а очі світилися недобрим вогнем – навряд чи те дивне кудлате створіння визнавало бодай когось, окрім власного господаря. Його знали як безжального убивцю всіх сусідських котів, що наважувались ступити на це подвір’я. Сусідські ж хлопчаки запевняли колишнього слідчого, що собацюра якось сам підманює довірливих муркотунів, аби вмить чинити над ними криваву розправу. Тарас Адамович почекав із хвилину і, роззираючись, ступив у двір. Собаки не було, лише міцний ланцюг обвивав буду, ховаючи за нею свій край. Гість підійшов ближче, хоч уже знав, що побачить. За будою лежав кудлань із висолопленим язиком. Смерть від отрути лиха, чи то йому тепер так здається, коли він розплутав загадку з отруєними на борту літака молодятами? Ще раз глянув на собаку й подумав, що тепер сусідські коти почуватимуться вільніше. Ступив на поріг хати.
Цієї миті працівник антропометричного кабінету Яків Менчиць підіймався східцями на третій поверх будинку, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції. Підіймався повільно, бо ж здавалося, що високі сірі стелі нависають над ним тягарем. Хотілося вийти із цієї будівлі, йти вулицею далі, туди, де ще вчора у Золотоворітському сквері грала музика з гучномовців, а поруч стояла й усміхалася дівчина, яка колись першою надіслала йому листа. Ніколи не думав, що кабінети у цій будівлі так гнітитимуть його, огортатимуть безпросвітним серпанком нудьги. Відчинив двері до того, в якому звик проводити довгі години буденного дня, і зупинився, почувши, як хтось озвався до нього.
– Пане Менчиць!
Холодний хрипкуватий голос. Останнім часом він чує його надто часто, раніше Іван Арчибальдович Фогль зрідка виявляв бажання вийти зі свого кабінету, щоб поговорити з кимось у коридорі. Невже лишилися нерозв’язані питання у справі вбитого авіатора – князя Курдашова? Навіщо він спинив його?
– Вітаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слідчого.
Крива усмішка, незмінний монокль. Фогль не з тих людей, до яких відчуваєш симпатію з першої хвилини знайомства. Молодому слідчому складно уявити ситуацію, коли хтось узагалі може відчувати симпатію до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей.
– Хіба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозуміння на обличчі Якова Менчиця, додав: – Убивство!
Тривожне передчуття стискає молодому слідчому горло, змушує слухати Фогля, не перериваючи. Той уповільнює слова, розтягує репліки, ніби насолоджується ефектом. Та й справді ж насолоджується!
– Убили якогось старого на Олегівській, – сказав Фогль, спостерігаючи, як кам’яніє обличчя співрозмовника.
Яків Менчиць лишає Фогля у коридорі, так і не прокоментувавши його репліку. Затим мерщій проноситься повз відчинені двері кабінетів та завмирає лише біля тих, де на порозі вимальовується начальник розшукової частини – дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго…
Потім