гавкіт чи рипіння барабанів криниці, вітання сусідів через паркан чи мекання із сусіднього двору, куди він звик приходити по козячий сир, молоко і свіжі вершки. То що ж відбувається на цій вулиці, що останніми днями мало не щодня вітає поліцію?
Яків Менчиць, зосереджений і мовчазний, зараз стояв поруч, і так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекі будиночки й паркани. Міра сказала:
– Тут усе тихо. Мабуть, потрібно пройти трохи далі.
І вони пішли, не перемовляючись між собою і не висловлюючи припущень. Складно щось припускати після того, як бачив тіло закатованого мешканця вулиці кілька днів тому. Що могло статися тут, у самому серці давнього міста, де акуратні будиночки вишикувалися рівними рядами за парканами? Будь-що.
Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далі, повз будинок сусідки, якій він віддавав цибулиння після приготування варення. Вона привіталася зі слідчим у відставці через огорожу. Далі озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городі найгарніші у Києві соняхи й нерідко сварився на хлопчаків, яких спокушали круглі, мов тарілки, жовтогарячі голови, повні насіння. Ось акуратний будиночок шевця, далі – кілька вибілених хатинок, що по-святковому притрушені снігом. Олегівська гарна під час різдвяних свят, хоч фотографів клич.
Фотографа вони зустріли у дворі одного з будиночків, що був схожий і несхожий на решту по цій вулиці. Невисокий паркан, розчищені доріжки від снігу, дзявкотливе собача біля буди й поліція, присутність якої вони завважили ще звіддаля.
Менчиць привітався з фотографом, запитав:
– То що тут сталося?
– Пограбування. Але, здається, нічого цінного не поцупили.
– То чому ж тут поліція?
– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарів не було вдома – гостювали у родичів. Зранку жінка повернулася – побачила скоєне, – він нервово усміхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотіли позбутися її.
– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.
Фотограф ніяково усміхнувся і пробурмотів:
– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.
Тарас Адамович не застав часів, коли в поліції був постійний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковій частині, який би виїжджав разом зі слідчими на місце злочину – ні. Хоч фотографів нерідко запрошували до співпраці, зокрема на цьому наполягав Георгій Рудий.
Худорлявий чоловік зі світлою борідкою і тихим сумом на споді запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слідчого, але далі мовчав. Тарас Адамович запитав:
– Ви сфотографували?
– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…
І не договорив. Певно, згадував кімнату, в якій знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тіла фотографувати складніше, ніж розламані частини шафи, нехай і з цінного дерева.
Менчиць, привітавшись із колегами й