зрідка щось перепитує чи уточнює. Історія звучить надто фантастично, щоб повірити в неї. Але ці два чоловіки, здається, вірять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими. Вони говорять про чутки, що ширяться сутінковим Києвом, про смарагдовий скарб, який привіз з Індії напівбожевільний колишній цукровий мільйонер Тарнавський, який любив подорожі та врешті спустив на них усі свої статки. Подейкують, що то була його остання подорож, бо про нього відтоді ніхто не чув. Зате розповіді про величезні смарагди, які він сховав десь у місті, обростали найнеймовірнішими подробицями.
– До чого тут Семен Нечипорук? – запитав Тарас Адамович.
– Хто? – не зрозумів лисуватий, втупивши вузькі чорні очі в сутулу постать слідчого, який сидів у кутку.
– Семен Нечипорук, – терпляче повторив колишній слідчий Галушко, – майстер-червонодеревник, який мешкав на Олегівській і якого нещодавно там убили.
Молодший примружив очі, проказав ледь чутно:
– Знаєте старого Гавру з Андріївського?
– Знаю, – відповів Менчиць, – скупник краденого.
– То він розпустив плітки. Мабуть, щоб усі кинулися шукати. Складно знайти щось у такому великому місті. А так до кожного торбохвата на базарі дійшло…
Сутінковий Київ – як глибока печера чи замулене озеро. Щоб знайти у ньому – марно пірнати чи сходити вниз, намагаючись навпомацки дістати потрібне. Краще збурити каламутну воду чутками про скарб – тоді з дна може підійнятися дещо справді цінне. Марвіхери та ридикюльники, грабіжники й навіть хипезники розбіжаться тарганами вузькими вуличками з надією вихопити собі хоч крихту здобичі. Ось такі тугодуми з грубезними руками, наприклад, знайшли шафу з ніжками у формі копит. Меблі з останнього замовлення Семена Нечипорука можуть бути розкидані всім містом – і їх уже почала шукати кримінальна верхівка Києва. Це безперечно, інакше б старий лисячий хвіст Гавра не розпускав би чуток.
– То як ви дізналися про шафу на Прорізній?
– Кудлатого той пан найняв вантажником. Ми перевезли шафу з Олегівської на Прорізну й ледь животи не надірвали, підіймаючи її сходами на другий поверх, – буркнув молодший.
– Кудлатого? – перепитав Менчиць.
– Це він про мене, – сказав лисий.
– Коли почули від Гаври, що у шафі з копитами можуть бути смарагди – спершу подумали, що то брехня, – сказав чорнявий.
Той, кого він називав Кудлатим, додав:
– Але потім зрозуміли, що шафи у місті шукають… не останні шніфери…
– Шніфери? – запитала Міра у Тараса Адамовича, коли заарештованих вивели.
– Нічні злодії, зломники. Гер Дітмар Боє наполягає, що назва походить від німецького schniffen — красти.
– Смарагди? – питально глянув на колишнього слідчого Менчиць.
– Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – відповів Тарас Адамович. – Хіба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука і спосіб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань.
Міра дістала віддрукований аркуш із машинки, поклала його на стіл і, перевівши