вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.
– Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…
– Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, – відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.
– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:
– Чого вам?
– Чиє се обійстя… он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? – спитав, указуючи на ґаздівство, де зоставив внука.
– Се… першого багача в нашім селі. Не знаєте?
– Ні. Я чужий.
– Михайла Дончука… – додав ще чабан.
– А діти має?
– Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там… – і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», і зник межи деревами.
Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.
Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.
Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
Опинившися на хребті гори, з якої побачив угорську границю, згадав Андронаті тепер і покинені свої шатра.
Що там діялося?
Доброго, певно, нічого.
Бачив в душі лють Раду.
Без бійки або, може, і убивства, певно, не обійшлося. А може, за всіх відпокутує жінка.
Але ні. Її всі бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарів. А потім і тим, що з жінок в їх громаді вона віком найстарша, і через те забезпечена від всяких нападів ушануванням, яке віддається циганами в кождій громаді найстаршій жінці. Раду, певно, також, хоча і який мстивий та скорий в учинках, не посміє їй заподіяти лиха. Але, може, товариш його потерпів, як повернув у шатро між сплячих і збудив його. Йому одному Раду не все довіряв, закидуючи, що він не Раду, а його, бідного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч і яка її дальша доля між чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при житті, не стане калікою. А дитина її також, будь її батько і не циганом, не буде вбита, мов звірина. Знайдуть добрі люди, змилосердяться, і ні мати, ні син не загинуть між ними. А з часом, якщо він, Андронаті, не загине… віднайде їх, і вони прилучаться до іншої громади. До того часу і лють Раду остигне.
Бідна Мавро! Яке буде твоє пробудження в лісі під смерекою?
«Мавро!» – кричала з болю душа, ридало серце батькове, і знов сльози залляли його вид. Ішов далі майже навпомацки. Ніколи такого гіркого жалю не зазнавав ще в своїм житті, як сими днями. Воліла би була вона малою вмерти, як в найкращих літах от таким способом осиротіти, змарнуватися. «Через що?» – крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долоні.
Коли взяв її гріх в свої сіті?
Вона ж не сміла чужого чоловіка і рукою діткнутися,