і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини. Це – «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип. Це – товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це – Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це – рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики. Це – редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно б’ється серед самотности своєї й сумнівів і – лиха ознака! – починає заглядатися на свого бравнінґа («Редактор Карк»). Це – сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя»)… Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але… це ж героїчний епос революції – і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини – тільки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини – гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної зливи старого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бур’янами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад – усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво – ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Темна наша батьківщина, – признається, на це все дивлячись, наш романтик. – Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху… Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…» («Солонський яр»). Зів’яли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло – і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового
