до стежини, яка вела до табору.
Як і гадав Мирон, за час їхньої відсутності в пластунській оселі все було готове до першої розмови. На галявині перед куренями хтось уже розставив довгі лавки, на яких сиділи прибулі. Їх було не так і багато: разом з ними самими Григорій Кандиба нарахував не більше тридцяти. Його увагу привернув юнак, який стояв осторонь і про щось розмовляв з комендантом пластунської оселі Іваном Чмолою. Він був низенького зросту, худорлявий, з дитячим обличчям. Григорій дав би йому не більше шістнадцяти років, але коротка стрижка і різке жестикулювання, що супроводжувало розмову, не дотягували і до того віку.
«П’ятнадцять, не більше!» – вирішив про себе Кандиба, а натомість тихо запитав Ганіткевича:
– Що тут робить цей «юнак»?
Він мав на увазі другу пластунську категорію.
Мирон усміхнувся.
– «Юнак»! Бери вище, друже! Йому, як тобі, двадцять один рік, а те, що він виглядає як абсольвент гімназії, то така вже його врода.
– Хто то? – запитав Василь Ваврук.
– Степан Бандера. Відповідає за кольпортаж[10] підпільних видань по всьому Краї.
Григорій недовірливо подивився на того, хто відповідав за розповсюдження всього, що він читав на гуртках чи просто в себе в кімнаті, і не йняв віри. Йому аж ніяк не вірилося, що за цим всім стоїть цей непоказний юнак. Але з того, як цей досі невідомий Кандибі Бандера тримає себе під час розмови з Іваном Чмолою, Григорій зробив висновок, що слова Мирона недалекі від істини.
Тим часом Бандера закінчив розмовляти з комендантом, кивнув головою і вийшов наперед. Видно, він ще не навчився мистецтва проголошувати промови, позаяк одразу, без вступу, приступив до головного.
– Ви, певно, дотепер здивовані, навіщо ви тут, – почав Бандера. – Що ж, ми змушені були вдатися до цього, адже ситуація в Краю напружена і доводиться берегтися всюди, навіть там, де і немає такої потреби. Але, як кажуть, береженого і Бог береже! Мені доручено оповістити вас, що нас всіх чекатиме цього літа. Та навіть не так! Все те, що ви почуєте, вже робиться. Як вам, певне, відомо, ще в зимі поляки пробували просунути у своєму сеймі чотири закони в справі посилення своєї полонізації на «кресах всходніх». Я кажу «пробували», бо навіть вже самим полякам стало не до своїх осадників. В цілому світі наступила криза, а Польщу вона вдарила найбільше. Тим не менше, осадники стараються нагадати про себе і виторгувати більше злотих. Вони створили скрізь свої ніби спортові організації «Стшелєц», мають право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором. Ми, певно, тоже не можемо стояти збоку. Організація Українських Націоналістів постановила протиставитись саботажною акцією. Вже тепер, у сію мінуту, коли ми про то говоримо, члени ОУН здійснюють підпали збіжжя, сіна, будинків польських осадників.
Серед слухачів прокотився шум. А Степан Бандера перечекав його і продовжив:
– Наша головна мета – показати осадникам, що вони живуть на українській землі. Ні про які мордерства не йде мова! Тільки