А ходи-но. Кістки розімнемо.
Як заходилися – дим коромислом.
Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутах познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчастих наволоках повибивала та біля грубки розкидала – просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.
– Іване! Каструлю шукай!
А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні – ніяк у них картоплю не зварити.
– А ми на сальці посмажимо!
Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються – хіба з ложки нагодують.
– Галю… – прошепотіла раптом. – У цій вонючій дірі жити неможливо.
Галя аж заніміла на мить від несподіванки.
– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гівно. – У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо – уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…
Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.
– Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.
Майка знітилася.
– Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…
– Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!
– Нащо ображатися, Галю?…
Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.
– Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, – усміхнувся дівчині.
– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!
Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрачила. Сама».
Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!
– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.
Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.
– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.
Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…
Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…
– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?
Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.
Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі –