більше. Що то таке? Аби любов, я б, певно, на Тому й не глянув. А воно – інакше… Наче Тома – то одне, а Уляна – геть інше… Наче Тома – половинка моя навіки, а Уляна… Хтозна! І що то за світло на рівні очей?…»
– Такі діла, – пробурмотів розгублено. Наступного дня ноги самі на Лупин хутір понесли.
Капулетцівські баби того дня проґавили нагоду для свіжих пліток – Реп’ях без їхньої прискіпливої уваги перетнув порожню вулицю, дійшов до колишнього клубу. Дивиться – на ґанку кум стоїть, цигаркою димить.
– Привіт, куме.
– Пішов ти! – цвікнув слиною гордий Галаган.
– Так я і йду, – сказав Петро. – На Лупин хутір.
Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.
– Отож-бо! – підняв палець догори. – Слухай кума! Кум поганого не порадить.
Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.
– Як повертатимешся – заскоч! – крикнув услід Галаган. – Обговоримо… побачене!
Реп’ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.
– А сусідка ваша вдома? – Кивнув на Улянин двір. – Діло в мене до неї, – додав, наче його хто про те питав.
– У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, – виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов.
– Ну… То почекаю, – сказав Реп’ях, і хоч гостинний Троянов запрошував до себе, відкараскався.
Присів на пень під голими виноградними лозами – поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.
Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаєш?…»
– Діло в мене… – виправдався. – Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?
– Обирай…
Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл велику картонну коробку, виймала з неї свічки – товсті і гладкі, мов обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою поверхнею.
Реп’ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.
– Оця, приміром, скільки коштує? – врешті вибрав сіро-білу свічку-кубик, схожу на шматок закам’янілої солі.
– Тридцять гривень.
– Нормально, – кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Він би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї…
– Знаєш, – сказав раптом. – Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її в постелі не влаштовую. Отака в мене біда.
Уляна завмерла. Увіп’ялася очима у фото усміхненого хлопця в бейсболці, що воно стояло на столі посеред свічок. Опустилася на лаву біля столу.
– Син у мене… в тюрмі, – відповіла. – У Прилуцькій колонії для неповнолітніх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самостріл удвох зробили… Випробовувати взялися… – замовкла, зціпила руки на грудях.
Реп’ях закляк на мить. Присів на лаву поряд з Уляною.
– То