я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.
– Що ж ти приніс?! – сплеснула руками мама.
– Драже, – промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
– Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! – вже зовсім розсердилась мама. – Дріжджі! Дріжджі! – закричала вона так, наче я був глухий. – Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.
Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?
Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.
Похорон
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона. Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Угледівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
– А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю. У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували – з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур і невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.
Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед, коли дід кудись зникне.
Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж у сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».
Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю.
Аж ось із дідового двору появився качиний табунець.
Живі качки.
Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.
Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.
За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.
– То я навмисне не вцілив, – тихенько сказав Микола.
– І я навмисне.
– І я.
Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше – і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами. Нас наче вітром здуло.
Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.
– То не я вцілив, – сказав Микола.
– Ну й не я!
– І не я!
Ми підозріло подивилися один на одного.
– А може, він живий, тільки прикидається, – висловив думку Ванько.
– Пішли подивимося, – скомандував Микола.
Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.
Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним онімілі.
Першою