це? – зиркнув на папірця Голубєв.
– Тимофійовичу, підпиши, га?
Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.
З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»
Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:
– Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.
Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:
– Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.
Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:
Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.
– Це ти сама писала?
– Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.
– Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.
– Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.
– Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.
– Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.
– По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»
– Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!
– Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.
– Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.
– Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.
– Навіщо ж кричати?
– А так. Душу одведеш.
Нюра взяла папірець, сказала:
– Ну, добре, тоді допобачення.
Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.
– Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…
– Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.
– Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.
8
Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції,