вона гадала, що фраза, котра зняла таку бурю в душі її чоловіка, не більша нісенітниця, ніж все решта.
– Але, Борисе, – сказала вона м’яко, – мені здається…
– Тобі здається! – заволав він. – Їй здається! Що тобі здається?
– Мені здається, – сказала вона тихо, намагаючись не збурювати його гніву, – можливо, це не така вже й дурниця. Ти пам’ятаєш, у фізиці одиниця потужності вимірюється кінською силою. А мудрість товариша Сталіна, можливо, вимірюється…
– Мерином? – підказав Єрмолкін.
– Еге ж, – кивнула вона з посмішкою. – Ну, може, не одним, а двома, трьома.
– Ха-ха-ха! – голосно розсміявся Єрмолкін. Він сміявся істерично й нестримно, так само, як щойно плакав. І раптом зупинився й вирячив очі.
– Дурепа! – сказав він тихо. Вона відсахнулася, наче від удару.
– Як?
– Дурепа! Дурноверха! У твоїх курячих мізках сто меринів глупоти.
– Борисе, – мовила вона докірливо, – я ждала тебе стільки років.
– І даремно, – заверещав він. – Все через тебе, через твого доходжалого синочка.
– Борисе!
– Що «Борисе»? Один раз за всі роки дозволив собі, і ось… Ні, треба щось робити.
Він скинув з себе піжаму, пожбуривши в різні боки верхню й нижню її половини. Одягнув свій звичайний костюм. І, обізвавши ще раз дружину дурепою, проклинаючи себе за те, що піддався слабкості й вирішив провідати сім’ю, кинувся геть із дому.
В єдиному на все місто газетному кіоску «Більшовицькі темпи» були вже розпродані. Про всяк випадок Єрмолкін зазирнув на пошту і там дізнався, що передплатникам розіслано всі примірники, а один, як завше, одіслано до Москви, в бібліотеку імені Леніна.
14
Що було далі, різні люди розповідають по-різному.
Згідно з однією версією, Єрмолкін вдався до відчайдушної і по-своєму безприкладної спроби вилучити й знищити весь тираж зі злощасним «мерином». З цією метою він начебто обійшов усіх передплатників, котрі проживали в межах міста Долгова, і об’їхав усіх, що проживали за межами. Він відвідав також районну бібліотеку, кабінет партійної освіти, всі червоні кутки колгоспів, радгоспів, підприємств місцевої промисловості. Деякі примірники він викупив (іноді за великі гроші. В одному випадку називають навіть суму в сто карбованців), деякі випросив задарма, а деякі вкрав. У результаті йому вдалося зібрати весь тираж, крім одного примірника, якраз того, що був відправлений у бібліотеку імені Леніна. Після цього Єрмолкіна, кажуть, стали мучити кошмари. Він уявляв собі, що там, у бібліотеці, цей номер негайно прочитають і одразу дадуть знати Куди Слід, а Звідтіля (в Москві все близько) може дійти й до самого Сталіна. І кажуть, що Єрмолкіну начебто щоночі снився один і той самий сон: Сталіну приносять газету з «мерином», підкресленим червоним олівцем. Сталін читає написане, Сталін палить люльку, Сталін спокійно запитує:
– Хто вчинив це шкідництво, цю ідеологічну диверсію?
І хтось із найближчих співробітників вказує Сталіну на останню сторінку газети, де зазначено: