подорож до хатинки, в якій спалили смертоносне страховисько, але мої зусилля не були винагороджені. У попелі збереглося кілька кісток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерів, усе обмежилося однією жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крім одного людського черепа, що добре зберігся, я знайшов залишки й іншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, ніхто не міг сказати, як саме вона виглядала, всі просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нічого підозрілого. Спробував було віднайти можливі сліди у темному лісі, але не зміг витримати вигляду потворних пнів і подібних на зміюки коренів, що зловісно спліталися, перед тим як назавжди пірнути в землю.
Потім я іще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх відвідував найчастіше, і де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповісти. Мої попередні огляди, незважаючи на всі зусилля, не дали відчутних результатів. Тепер же необхідно було перевірити нову версію: неймовірна подорож під землею переконала мене, що принаймні одна з почвар – підземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав ті схили Коун-маунтин і Мейпл-гіл, які спускалися до сумнозвісної хатини, звертаючи особливу увагу на свіжі викиди землі.
День пошуків нічого не дав; сутінки застали мене на схилі Мейпл-гіл, я стояв у задумі та глипав у бік хатини та Гори Бур. Розкішний полум’яний захід сонця змінився місячним сріблястим сяйвом, розлився долиною, гірськими схилами та дивними низькими пагорбами, потрапляючи туди особливо часто. Одним словом, ідилічна картинка. Мені ж вона була огидна: адже я знав, що за нею ховалося. Я так само ненавидів і цей усміхнений місяць, і лицемірну рівнину, й гнилу гору, і ці зловісні пагорби. Пов’язане мерзенним союзом із невидимими силами зла, все навколо здавалося мені напоєним отрутою.
Спрямувавши погляд на залиту місячним сяйвом землю, я раптом виразно усвідомив, що в картині, яка відкрилася переді мною, є певна єдність. Не обізнаний ґрунтовно з геологією, я все ж із найперших днів зацікавився поширеними у цій місцині дивними, подібними на зміюк пагорбами. Вони розмістилися навколо Гори Бур, і в долині їх було менше, ніж на самій височині, де доісторичне заледеніння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувів кори. Тепер, при світлі спадного місяця, що відкидає довгі таємничі тіні, мене вразило, що кути та лінії цієї своєрідної системи якимось чином співвідносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всілякими сумнівами, була центром, звідки врізнобіч розбігалися променями ці дивні пагорби. Маєток Мартенсів наче розпустив на всі боки жахливі мацаки… При думці про мацаки мене немов підкинуло, і тут я вперше піддав критичному аналізу свою версію про льодовикове походження тутешніх пагорбів.
Що більше я міркував, то менш імовірною видавалася мені ця версія. Мною заволоділа нова, жахлива та неймовірна думка, підказана і формою пагорбів, і тим, що я бачив під землею. Іще не цілком усвідомивши