мудрості так само, як і моралі, то визнання людської природи державності цілком закономірно має певною мірою протиставляти політику та мораль. Мораль залишається виразником волі Божої, політика ж – проявом людської волі. Це й стало тим змістовним внеском, який був продиктований ренесансним світобаченням: «Фортуна розпоряджається однією половиною наших дій, але дозволяє нам управляти другою половиною». Ця свобода «управління» проявляється, за Мак’явеллі, в умінні узгодити свої вчинки з фортуною. Оскільки ж фортуна мінлива, то мудрість державця полягає в тому, що він має повсякчас шукати такого способу дії, який би відповідав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначає успіхи чи неуспіхи державця. Моральним стає все те, що дає можливість досягнути успіхів будь-якою ціною.
Це певною мірою пояснює ту суперечливість моральних оцінок, які наводить Мак’явеллі у своїй праці і які покликані відіграти роль «прикладів» для показу тих шляхів, що їх повинен обирати державець залежно від ситуації.
Обґрунтування республіканських ідей Мак’явеллі завершує на сторінках «Історії Флоренції». Ця праця, замовлена йому флорентійським університетом, який тоді очолював Джуліо Медічі, писалася протягом 1520–1526 років, за умови виплати авторові 100 флоринів щорічно, а відтак була вручена папі Климентові VII. У ті часи міста-держави замовляли вченим написання своїх історій. Відомі хроніки Віллані, Стефані, Каппоні, «Декади» Бйондо, «Історія Флоренції» Кавальканті, «Флорентійська історія» Поджо Браччоліні та інші праці.
Мак’явеллі викладає історичні факти не завжди послідовно, у нього є велика кількість помилкових оцінок. Але відомий дослідник західноєвропейської середньовічної історіографії О. Л. Ванштейн сказав так: «Місце, яке займає Мак’явеллі в історіографії, визначається не фактичним змістом його праць, а оцінками окремих явищ та загальною історичною концепцією, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стає на службу інтересам сьогодення»[4].
Зрозуміло, що історіографічні принципи Мак’явеллі аж ніяк не вписувалися в ті історіософські концепції, які були провідними у творчості письменників та мислителів Середньовіччя і присвячувалися питанням про співвідношення світської та духовної влади, влади папи, імператора тощо. У всіх подібних дослідженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вічності, отож земні проблеми були підпорядковані цій концепції.
Це знову ж таки не збігалося з політичними роздумами Мак’явеллі. Тим більше що він із самого початку відокремлює політику від релігії, надаючи останній певного «інструментального» змісту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллі, мають викликати страх.
Разом з релігією він відокремлює від політики право, яке в Середньовіччі спиралося на принципи християнської догматики.
Зрештою, Мак’явеллі був носієм релігійного індиферентизму, характерного для мислителів його часу. Дух вільних досліджень,