не мстив!
– Чому я стояв, мов ідол?!
«А що ти міг зробити? – почувся співчутливий голос полковника. – Що? Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. Йому так краще, спокійніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть його і за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба».
«А дух теж забиратимуть?» – мовчки запитав Єпіфаній полковника.
«Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин».
– Що сталося в Батурині? – запитав Єпіфаній, впадаючи знову в непам’ять.
– Йди, отче, у стан Мазепи і вбий його, – наказав полковник Ніс.
І отець Єпіфаній подався у світ.
Розділ другий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якої найстаріші діди не пам’ятали: річки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а сніги стояли в пояс.
Єпіфаній навіть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинській переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві, що шведсько-козацькі війська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снігами крізь люті морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, і, перейшовши по кризі Сейм, подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала його ніч, він попросився до крайньої хати.
Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собі – мандрівного; скупала його, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема, москалі забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церкві, коли мазепинські козаки квартирували в селі й приходили на богослужіння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…
Молодиця – може, вдова або сільська лярва, – вельми зваблива і своєю звабою від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи; не вміючи їх, немов брость, напучнявілих, у пазусі втримати, вона сама розстібала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаній, лежав, немов висохла колода, і ні жага, ні навіть звичайна похіть не стривожили його тіло: це дивувало й лякало, чей же ніколи ще не бачив нагої жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, що приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієї жінки, цілував її, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодний і збудити себе для злуки не міг, і десь опівночі після довгої муки, що втомила палку плоть молодиці, встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:
– Ти святий?
– Ні, – відповів Єпіфаній, втопивши від несусвітнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грішний…
– Чим согрішив: грабунком, убивством, ґвалтом?
– Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною щось жахливе, може, то уві сні – вогонь, кров, трупи, а я стою – і руки мої безсилі, мов віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?
– Нічого не було з тобою. Ти від народження