темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.
Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.
Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі, – не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню, – та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап, – він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися.
Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.
Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати…
Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто її зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, – бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.
– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чує Мотря позад себе в бабинці.
– Ото чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно.
Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це – перед другою Пречистою ведуть