вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…
З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю – й раділи, що знайшли таку поміч.
Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились – не пропустити даремно, не взявши свого…
Пораїлись… Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…
Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то – й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки… А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула: – не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, – Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, – давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його – гулянками з другими.
Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого; дарує, жалує.
Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини…
Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили