оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.
І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, – вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана – ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя…
А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кілька рочків свого феноменального і неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смерті. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотіла домислювати, але домислювала мимовільно у тій труні бабусю, маму, тата, Вальку і навіть себе. А як же боляче бачити найрідніших і себе маленьку померлими, коли ти ще й на світі не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з підборіддя на єдину тісну сукенку в дрібненьку квіточку…
І тільки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.
Утомлені своїми дообідніми походеньками і викидом справжнього гейзеру емоцій, зарюмсана дітвора дісталася бабусиного порогу на три дерев’яних східці. Поторохкавши в зачинені знадвору двері, вони зрозуміли, що рідна душа ще й досі стовбичить під гастрономом в черзі за хлібом, який часто привозять із запізненням і дають по два буханця в руки. Хором зітхнувши, діти повсідалися на сірі, вичовгані до гладкого східці, прихилившись одне до одного і не вчулися, як блакитний поїзд сну повіз їх у незвідане.
Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марія, вся така втомлена, але взута в легенькі черевики на невисоких підборах, із ефектним перманентом на русявому волоссі, з ледь підфарбованими вустами. Бабусею її називала тільки Ксенька. Навіть Валька називав цю жінку Марією Павлівною і потайки трохи заздрив своїй подрузі, бо в нього вже не було бабусі, та ще такої славної вчительки початкових класів. У нього був тільки дід Прокіп, якого хотілося б любити, та дід ніяк не міг повернутися з війни і любив свої «заслужонниє» сто грамів…
А в Ксені не було діда. Нещодавно дівчинка взяла з Вальки страшну клятву на крові курки, яку хтось із сусідів рубав за сараєм, і там на дровітні залишилися краплі темно-червоного кольору.
– Намалюй собі хрестика кров’ю на долоні, – сказала Ксенька і миттю зробила те ж самісіньке. – А тепер пристав