плутонію для ядерної зброї.
Принцип роботи «Бичка» був простішим за простий. Підвішені блоки з двоокису урану «прошивалися» іонізаційним потоком і в такий спосіб виділявся плутоній. Реактор глушили, речовину забирали та відносили на хімобробку, де й отримували металевий плутоній. На наступному етапі токар вирізав із плутонію необхідні деталі, як зі звичайної сталі. Але стружка довкола верстата не могла перевищувати певної ваги. Понад кілограм – це вже критична маса, яка могла вибухом рознести весь завод. Ось така робота була у людей у закритих містах Томськ-7 та Красноярськ.
Реактор РВПК мало чим відрізнявся від «Бичка». Хіба що розмірами – на отримання 1000 мегават електроенергії. З примітивного «Бичка» зробили важкого, неповороткого велетня. У світі ще не існувало аналогів, а в СРСР його запустили 1973 року під Ленінградом.
Ленінградська, Курська, Смоленська та Чорнобильська – усі станції пройшли через аварії. У 1982 році був «козел» і на Чорнобильській АЕС, однак подібні блоки продовжували будувати і на ЧАЕС, і на інших станціях тодішнього Радянського Союзу.
Регулярні аварії РВПК-1000 стали предметом обговорення серед фахівців. Академікові Александрову, котрий опікувався атомною енергетикою, постійно надходила відповідна інформація. Вони з конструктором цієї модифікації реактора були у дружніх стосунках. Обидва знали, що на малих потужностях у роботі реактора виникають проблеми. Фахівці, що працювали на станціях, сигналізували про необхідність удосконалення РВПК-1000. У відповідь отримували настанову:
– Вчіться працювати на цих реакторах. Інших у нас немає.
Пригадую, як 1978 року «козел» стався на Курській АЕС. У той рік ми на Чорнобильській атомній виконали план на 106 %, і всі вже розраховували на премії. Але з міністерства енергетики СРСР надійшла директива: підтримати Курськ, оскільки черговий «козел» приніс чималі збитки. Наша станція, звісно, поділилася, але приємного було мало.
Ідентичні реактори стояли на Смоленській, Курській, Ленінградській, Ігналінській станціях. При цьому 4-й блок ЧАЕС запустили достроково за 1 рік до аварії, а наприкінці 1986-го повинні були запускати й 5-й блок уже третьої черги станції.
У реакторі, на відміну від бомби, реакція протікає повільніше. Уповільнювачем слугує передусім вода і графіт. Але вода має бути досить чистою РН 5.5, оскільки будь-які домішки мають негативний вплив на роботу реактора. Тому під кожне підведення води в реакторі ми ставили один на одного графітові блоки з отворами. Так ми набирали одну, другу, третю колони, якими заповнювався весь реактор. В отвори вмонтовувалися технологічні канали. Тобто вода в реактор надходила через технологічний канал знизу, а виходила, піднявшись по каналу нагору. В технологічні канали завантажуються уранові ТВЗ – тепловидільні збірки, через які проходить вода і вбирає в себе тепло. Повне завантаження реактора становить 220 тонн двоокису урану, збагаченого 1,5 % чистого урану,