і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.
– Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».
– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.
– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.
– Отже, ви за домашнім огнищем?
– Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?
Ева усміхнулася силувано.
– Але проти рівноправности не маєте нічого? – спитала Ева.
– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.
Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.
Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.
«Бабуня», – подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.
– Тут так тихо, пане Юліян, – обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.
Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.
– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…
Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.
– Гм, панно Ево, не можете сказати?
Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?
Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.
– Час вертатись додому, там жде батько, – і, сказавши це, зітхнув.
Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:
– Я люблю… – і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.
– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.
Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.
– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.
– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.
– Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком