Тут кожна з жінок гарему мріє про нього. Хоча б на одну ніч… Я б півжиття за це віддала… Кажуть, він мудрий і ласкавий чоловік… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображає… Він добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й ні. Бо ми рабині. А тут повно одалісок, які роками чекають його уваги, так і не дочекавшись. Старіють у дівках… Але все одно тут, як у раю.
– Чому ж? – посміхнулася Настя.
– А де ти таку розкіш побачиш? – здивувалася служниця.
– Та хіба щастя в тому, щоб їсти і пити із золотого посуду? Тут на сході жінка слухає чоловіка і Аллаха, вона і не людина. А ось на заході… Нам у школі розповідали про королеву Марію Стюарт… Яка сильна ця жінка! Вона…
Настю перебив якийсь шум біля Махідевран. Одна зі служниць, яка масажувала спину Махідевран, зробила щось не так.
– Ти зробила мені боляче! Навмисно! Негідна! У мене буде синець? Що скаже падишах? Євнух! Покарайте ту невільницю! Щоб інші знали, хто їхня повелителька! Негайно! При мені!
Кизляр-ага дав знак – і два євнухи, з’явившись як із-під землі, потягли нещасну дівчину в басейн.
– Це вона злиться, – шепотіла смаглявка, – бо дізналася, що султан провів минулу ніч із Дюльсар, суперницею її… Дика вона, жорстока, Махідевран. Усе хизується своїм князівським походженням, її прислали султану з Кавказу, вона черкеска, як і валіде, мати султана… Тому валіде так підтримує її і Мустафу – бо її кров… Ой, що ж вони роблять?
Євнухи втопили рабиню, так і не давши їй спливти. І вже мертву кудись потягли. Махідевран знову розляглася на подушках. Рабині мовчали, ніби нічого не сталося.
Настя стиснула руки до хрускоту.
Муедзини закінчували співати п’ятий азан на вежах мінаретів. На сади гарему лягала чудова тиша ночі. Служниці, з ними і Настя, закінчували одягати Махідевран у м’яку нічну одежу, як увійшов чорний Гассан. Вклонився пані:
– О, та, яку звуть «Господиня століття»! Падишах зараз тебе відвідає.
Махідевран миттєво повеселішала. Її важко було впізнати. Чи це та сама жінка? Її великі чорні очі заблищали й пожвавилися.
– Давайте мені найкращий одяг і прикраси! – наказала рабиням: – Окропити амброю та мускусом, йому це подобається… А потім стійте біля дверей своїх кімнат і не смійте дивитись у його очі, коли він ітиме до мене. І дивіться мені! – потім хрипко засміялася, вигинаючись усім тілом: – Я подарую йому таку ніч, після якої він забуде цей шматок м’яса під назвою Дюльсар!
У нескінченних коридорах, застелених килимами, ледве чутні кроки султана. Один перехід, другий… Мертва тиша – ніхто не мав права показатися або навіть дихати, коли йшов Халіф.
Настя скромно стала біля дверей своєї кімнати, поклавши руку на залізні ґрати відчиненого вікна, в яке заглядали квіти білого жасмину, пронизані таємничим сяйвом місяця. Очі опустила вниз, щосили стримуючи майже дитячу цікавість і якесь хвилювання й напруження. І вся перетворилася на слух.
Чула його кроки, його подих, його спокій.
Дивитися не хотіла