добровільно відмовитися від індивідуального господарства і переходити до колек-тивного, тобто до колгоспного ладу. Наші люди не знали, що таке колгосп, але відчували, що приходить біда.
В 1947 році померла татова мама. В 1948 році в районі розпочалася примусово-добровільна колективізація, в кожному селі уповноважені з району разом з місцевою владою організовували колгоспи. Організація колгоспу проходила таким чином, що в сільську раду викликали по 5—6 чоловік, розповідали, що таке колгосп, і примушували в добровільному порядку писати заяви на вступ. Люди категорично відмовлялися, тому що знали, що на наступний день все рухоме і нерухоме майно потрібно буде передати до колгоспу. Для селянина, який все життя привик трудитися на своїй землі, це було щось неймовірне. Крім того, для тих нещасних селян була і серйозніша небезпека – бандерівці розповсюдили листівки, де було сказано, що хто перший подасть заяву про вступ до колгоспу, буде повішаний. Люди були в безвихідному становищі. Для мами неможливо було віддати державі накладений на маму податок, і мама змушена була відмовитися від землі. Але владі і цього було мало. Маму закликали до сільради і сказали написати зaяву на вступ до колгоспу, інакше посадять за невиконання плану з податків. Незважаючи нате, що люди трудилися як бджілки, щоб виконати план з податків, цього було мало тій державі, щороку план збільшували. Податок був як грошима, так і натуральними продуктами. Хто не виконував план, оголошували саботажником, тобто таким, що навмисно не хоче виконувати державне замовлення, і таких віддавали під суд. Мама відмовилися писати заяву, а влада, в свою чергу, виконала свою обіцянку. Була порушена кримінальна справа, і в січні 1949 року маму було засуджено на десять років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадських прав з конфіскацією всього майна в дохід держави, хоча залишалися троє неповнолітніх дітей. На цьому судилищі я був теж, після суду маму забрали конвоїри. З ким і як я добирався додому, не пам’ятаю. Про дітей гуманна комуністична влада забула. Після суду над мамою в селі вже ніхто не хотів боротися проти влади і їхніх планів. Весною цьогож року було створено колгосп, і селяни везли мовчки все майно і все, що було потрібне для обробітку землі і колгоспної господарки, вели на ферму худобу. Всі селяни, які мали більше двох корів і коней, мали здати до колективного стада, яке оформляли як колгоспне майно. Певний період люди самі ходили годувати своїх корів і коней, можливо, думали, що якось повернуть. Свиней не забирали, накладали податок на сім’ю 50 кг. м’яса на рік. Для кожної сім’ї залишали по 25 арів землі, решту забирали до колгоспу. Люди жили бідно.
Але я знову повертаюся до життя нашої сім’ї. Отже, після засудження мами, ми, діти, залишилися самі, Богдану було 16, мені – 13, а Павлу – 8 років. При живих батьках ми стали круглими сиротами. Навіть малим дітям надзвичайно важко змиритися з тим, що так несподівано безвинно їхнє життя змінилося. Ми не мали