Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану. Олексій Кононенко

ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

      – Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

      Підійшов один із пастухів.

      – Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

      – Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

      – Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

      Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

      – Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

      А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

      – Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

      – О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

      – Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

      А пастухи за його спиною перешіптуються:

      – Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

      А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

      Мати твоя з авутів, батько твій рід веде

      Від білих, могутніх птахів. Будь-який джигіт

      Забуде багатство і розум заради тебе,

      Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

      Високий твій круп, суха твоя голова,

      З четвертого року на п'ятий – життя твоє,

      У день жорстокого бою – товариш мій,

      Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

      Весна цвіла, коли йшов Ґир-ат.

      Очі твої в сльозах, копита в пилюці,

      Підла донька Пірси забрала тебе,

      Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

      Щастя було би сісти на тебе верхи,

      Зла стара баба викрала тебе,

      Друг твій, Ґероґли, страждає без тебе,

      Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

      Та де там – не прискакав Ґир-ат!

      – Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

      – О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.