були обгорнуті шматками брудної тканини, а на шиї, як у справжнього хаджі, висів мішечок з Кораном. У такому одязі Вамбері не вирізнявся в натовпі обірваних паломників, з яких (окрім купців та інших подорожніх) складався майже увесь караван. Мусульманські богомольці, страждаючи від бездоріжжя, проїхали через Мазендеран до південно-східного узбережжя Каспійського моря. Далека дорога нібито турецького паломника пролягала через Ґурген і Атрек, вздовж Великих і Малих Балхан і страшну влітку пустелю Каракуми до Хорезмської оази. Побувавши в центрі Хівинського ханства, він проплив по Амудар'ї до Кунграда, звідки знову повернувся до Хіви. Вамбері перетнув потім з великими муками і ризиком для життя розпечені піски Кизилкумів і прибув до священної Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Карші, Самарканд, Керкі, Андхой, Меймене, Герат і Мешхед до Тегерана. У березні 1864 p., через рік після початку подорожі, він дістався столиці Ірану, звідки повернувся в Стамбул, а потім в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамбері надрукував книгу про свої мандри – «Подорож по Середній Азії», – яка викликала величезну зацікавленість у Західній Європі, Росії та Північній Америці. Вона була перекладена майже усіма європейськими мовами. Перший російський переклад цієї книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзі у 1865 р. Потім було два перевидання у тій же скороченій редакції у Москві (1867 та 1874 pp.).
Туркмени в політичному і соціальному відношенні
Кордони і поділ племен. – Ні правителів, ні підданих. – Деб. – Іслам. – Чисто зовнішні зміни, викликані ним. – Аксакали самі по собі влади не мають. – Вплив мулл. – Конструкція юрти кочівника. – Аламани і керівництво ними. – Туркменські поети. – Трубадури. – Прості весільні обряди. – Коні. – Могильні пагорби. – Траур за померлими. – Походження туркменів. – Деякі загальні витяги з історії туркменів. – їхнє політичне та географічне значення теперішнім часом.
Туркмени, чи тюркмени (Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає німецьким – tum або – schaft, тоді як номади називають себе переважно тюрками, вживане у них слово «туркмен» є перським спотворенням тюркського оригіналу.), [1] як вони самі себе називають, населяють у більшості пустельні області, що розкинулися по цей бік Оксуса від берега Каспійського моря до Балху і від Оксуса на південь до Герата і Астрабада. Окрім невеликих клаптиків оброблюваних земель по берегах Оксуса, Мурґаба, Теджена, Ґергена і Етрека, де туркмени трохи займаються землеробством, ця територія є величезною жахливою пустелею, де мандрівник може зачасти блукати тижнями, не знаходячи й краплини прісної води, й тіні хоч би одного дерева. Взимку там сильні холоди і глибокі сніги, а влітку – палюча спека і глибокі піски; бурі ж у різні пори року різняться тільки тим, що одні з них готують караванові і мандрівникові суху могилу, а інші – сиру.
Щоб точніше передати поділ туркменів, ми скористаємося їхніми власними позначеннями (висловами). Відповідно