фірми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комітеті колишньої комуністичної партії. Два квадратних хлопці, що охороняли офіс, у декількох словах розповіли про правила, регламент та обов’язки. Ніхто не називав їх по імені – Болік і Льолік. Сашко майже завжди брав із собою в поїздки по місту однокласника.
– Твоя задача мовчати, слухати і дивитися. Я не думаю що який-небудь ідіот буде на мене нападати.
– І це робота? Ти платиш мені великі гроші за те, що я просто тебе супроводжую?
– Такі правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!
Окунь ходив у тренажерний зал, калорійно харчувався а у вихідні дні – якщо не було поїздок з Жабовим – знайомився з містом. Він раніше бував у обласному центрі, але поїздки були «цільові»: ринок, базар, універмаг. Місто було невеликим, запилено-провінційним.
Через місяць знав усі райони, виїзди, основні ресторани, бари, офіси. Ділові партнери Сашка до нього звикли, впізнавали, кивали.
Іноді на день-два навідувався до села. Зустрічали радо, розпитували про міське життя, але далеко було Окуню до мистецтва діда Башкира. Односельчани так і не могли зрозуміти, що він робить у місті і як заробляє гроші, а Модест якось у серцях сказав:
– Відчепіться! Скарб я знайшов у Холодному Яру. Ясно?
Хто повірив, а хто ні, але більше не розпитували.
Полюбив ходити в театр. Квитки коштували недорого, людей на спектаклях було мало, ніхто не чавкав, не дзвонив по мобільному, усі сиділи тихо, в антракті прогулювалися у фойє. Усе це подобалося. Іноді розумів, особливо коли дивився спектакль удесяте, що актори втомилися або з похмілля, що грають абияк. Але завжди додивлявся до кінця, не переймався і не сердився.
Одного разу вранці Сашко покликав товариша до свого кабінету.
– Сьогодні їдемо на «стрілку». Наша фірма не розрахувалася у визначений термін за товар, а постачальники попросили розібратися з нами серйозних людей. Розмова буде складною.
– Може, я сам поїду?
– Модю, буде розмова, а не бійка. Ти, Болік і Льолік, ще кілька чоловік – будете тлом, антуражем, вони повинні зрозуміти, що ми серйозна фірма, що у нас є люди. За товар ми заплатимо, а відсотки платити не будемо, і вони мають із цим погодитися.
– Тобто ми з ними не дуже добре обійшлися… Вони з цим повинні будуть погодитися?
– Ти все правильно зрозумів. Але! Бачиш, гроші у нас були в ділі, з якого ми одержували пристойні відсотки. Дістати їх для розрахунку з постачальниками означало б втратити прибуток. Ми ж повинні нормально почуватися в цьому житті, смачно їсти, добре вдягатися, спати з гарними жінками. Чи не так, Модику?
– За рахунок тих же постачальників?
– Старий, усі прибутки в нашій справі ми маємо за рахунок інших. Звикай. Інакше інші будуть жити за наш рахунок. Тоді тобі доведеться повернутися на бойню, а мені в конструкторське бюро… Їдемо за годину.
Нічого особливого. Великий зал центрального ресторану, що колись гримів на все місто. Нині великі зали непривітні. Усе запущене, старе, вицвілі гардини, просиджені стільці, стерті килимові доріжки, несвіжі скатертини, повільні офіціанти, незадоволені