не ремствував – не дуже – але це було пониженням від тих часів, коли Єва Міллер ділила з ним ліжко. Її чоловік загинув у трагічній халепі на лісопильній фабриці у 1959-му, і це доволі кумедно, ну, якщо взагалі можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У ті часи на лісопильні працювало шістдесят чи сімдесят робітників, і Ралф Міллер був кандидатом на посаду голови правління.
Те, що з ним сталося, було своєрідно кумедним тому, що на той час уже минуло сім років, з 1952-го, коли він з бригадира піднявся до головної контори, як Ралф не торкався там жодної машинерії. Авжеж, так компанія виявила людині свою вдячність, і Проноза вважав, що Ралф її заслужив. Коли підхльостувана східним вітром швидкістю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами і перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лісопильні точно гаплик. Пожежні департаменти шести сусідніх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати місто, куди вже там відривати людей на таку срану операцію, як лісопильня Єрусалимового Лігва. Тоді Ралф Міллер зорганізував усю другу зміну в пожежну команду і під його керівництвом вони змочували дах і зробили те, чого не здатні були зробити західніше Джойнтер-авеню всі пожежні департаменти разом – він збудував протипожежну стіну, яка зупинила вогонь і завернула його на південь, де його й було цілком придушено.
За сім років по тому він упав у кришильну машину, коли розмовляв з якимись тузами, що приїхали сюди з одної Массачусетської компанії. Він показував їм фабрику, сподіваючись заохотити їх до інвестицій. Його нога послизнулась у калюжці води і сучий син гунув у дробарку просто в них на очах. Зайве казати, що будь-яка можливість угоди стерлась на порох разом із Ралфом Міллером. Лісопильня, яку він врятував у 1951-му, закрилась назавжди у лютому 1960-го.
Проноза подивився у забризкане водою дзеркало і причесав своє сиве волосся, кудлате, красиве і досі сексуальне в його шістдесят сім. Воно, схоже, було єдиним у ньому, що процвітало на алкоголі. Потім він надягнув робочу сорочку-хакі, взяв свою коробку з вівсянкою і пішов наниз.
І оттакої, майже через шістнадцять років після того, як усе те трапилось, він найманий доморядник-рукоблуд у жінки, яку колись вкладав у ліжко – жінки, яку він досі вважає збіса привабливою.
Вдова налетіла на нього, як той кондор, щойно він увійшов до сонячної кухні.
– Слухай, Пронозо, ти не міг би навоскувати вхідні перила після того, як поснідаєш? Маєш час?
Вони обоє зберігали лагідну видимість того, що він все це робить з власної ласки, а не як плату за свою кімнату нагорі, яка коштує чотирнадцять доларів за тиждень.
– Звісно, зроблю, Єво.
– І той килим у передній кімнаті…
– …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю.
– Як твоя голова цього ранку?
Вона поставила запитання діловим тоном, не дозволяючи жодному співчуттю ввійти в її голос… але Проноза відчув його присутність під сподом.
– Голова в порядку, – відповів він ображено, ставлячи скип’ятити воду для вівсяних пластівців.
– Тебе