поки важко…
Але вона вже зомліла.
Бен Міерз був одним з тих добровольців Салимового Лігва, які шукали Ралфі Ґліка, прочісуючи хащі, і не отримав за свій клопіт нічого, крім застряглих за манжетами штанів реп’яхів нетреби та гострого нападу сінної лихоманки, спричиненої пізньоквітним золотушником.
Після третього дня пошуків він зайшов до Євиної кухні з’їсти порцію равіолі з бляшанки, щоби потім упасти в ліжко, поспати перед писанням.
Там він побачив Сюзен Нортон, яка поралася біля кухонної печі, готуючи щось на кшталт смаженини з фаршу з овочами. Чоловіки, які щойно повернулись додому з роботи, сиділи навколо столу і, прикидаючись, ніби балакають, хтиво глипали на неї – на Сюзен була підв’язана вище пупа вилиняла картата сорочка та обрізані зі штанів вельветові шорти, Єва Міллер прасувала у відокремленому від кухні закуті.
– Агов, а ти тут що робиш? – запитав він.
– Готую тобі пристойну їжу, щоб ти не перетворився зовсім на тінь, – відповіла вона, а Єва пирхнула сміхом з-за рогу стіни.
Бен відчув, що в нього палають вуха.
– Куховарить направду добре, вона вміє, – сказав Проноза. – Я розуміюся. Я додивляюся.
– Екби ти іше дужче додивлявсь, у тебе б й очі повипадали з очниць, – докинув Ґровер Верілл і захихотів.
Сюзен накрила смаженину кришкою, поставила в духовку, а потім пішла на задній ґанок почекати до її готовності. Сонце сідало червоне, хворобливо спаленіле.
– Є хоч щось?
– Ні, нічого.
Він дістав з нагрудної кишені пом’яту пачку сигарет і закурив.
– Від тебе пахне так, немов ти цілком скупався у «Старому лісовику»[78].
– З нього користі, як з бика молока, – простягнув він їй руку, показавши пухирці від укусів комах і ледь загоєні подряпини. – Сучі москіти та колючі кущі.
– Як ти гадаєш, що з ним сталося, Бене?
– Бозна, – видихнув він дим. – Можливо, хтось підкрався зі спини до старшого брата, гахнув його наповненою піском шкарпеткою або чимсь таким і вхопив малого.
– Ти вважаєш, що він уже мертвий?
Бен подивився на неї, щоб побачити, якої їй хочеться відповіді – чесної чи лише обнадійливої. Він узяв її за руку, сплівши її пальці зі своїми.
– Так, – коротко мовив він. – Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказів, але я так думаю.
Вона спроквола похитала головою:
– Я сподіваюся, ти помиляєшся. Моя мама і деякі інші пані цим часом ходили посидіти з місіс Ґлік. Вона геть у знетямі і її чоловік також. А той інший хлопчик блукає там, неначе привид.
– Угу, – відгукнувся Бен.
Він дивився вгору, на Дім Марстена, не вельми уважно слухаючи. Віконниці там були зачинені; вони відчиняться пізніше. Коли западе темрява. Віконниці відчиняться, коли западе темрява. На цій думці, на її ледь не заклинальній характерності він відчув, як ним перебіг якийсь хворобливий холод.
– …ввечері?
– Га? Вибач? – озирнувся він на неї.
– Я казала, що мій тато хотів би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечері. Ти зможеш?
– А ти