помер. Я лежав у ліжку, а він – у землі. На ньому костюм, який він тепер носитиме вічно. Складені руки пролежать на місці, аж доки не перетворяться на кістки. Якщо за громом прийде дощ, земля може просякнути ним на глибину й підмочити труну. У ній не було гідроізоляції чи бетонної плити – він сам побажав так у своєму, як висловилася місіс Ґроґен, «мертвому листі». Врешті-решт віко труни зогниє. І костюм теж. Айфон зроблений з пластику, тож протримається набагато довше за костюм чи труну, але кінець кінцем і його не стане. Ніщо не вічне, окрім, може, Божого задуму, але навіть у тринадцять років я почав у цьому сумніватися.
Мені різко захотілося почути його голос.
І я зрозумів, що це можливо.
Робити таке було лячно (особливо о другій ночі), і я розумів, що це нездорова штука, але також знав, що коли зроблю це, то зможу знову заснути. Тож я подзвонив і вкрився сиротами, коли до мене дійшла проста правда стільникових технологій: десь під землею В’язового кладовища, у кишені мерця, Теммі Вайнет співала перші два рядки «Тримайся свого чоловіка».
А тоді у вусі почувся його голос, спокійний і чіткий, трохи рипучий від віку: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
А якби він таки передзвонив? Що тоді?
Я урвав дзвінок, перш ніж почувся сигнал, і знову ліг у ліжко. Натягуючи ковдру, я передумав, підвівся й знову подзвонив. Не знаю чому. Цього разу дочекався сигналу, а тоді сказав: «Я сумую за вами, містере Герріґен. Дякую за гроші, що ви мені лишили, але я б віддав їх за те, щоб ви були живі. – Я помовчав. – Може, воно звучить як брехня, але це правда. Це правда».
Тоді я повернувся до ліжка і заснув ледь не тієї ж миті, коли голова торкнулася подушки. Снів не було.
Я звик вмикати телефон ще до того, як вдягнусь, і перевіряти додаток з новинами, аби переконатися, що ніхто не почав третю світову війну і не сталося якихось терактів. Наступного ранку після похорону містера Герріґена я побачив червоний кружечок на іконці додатка SMS: мені прийшло повідомлення. Я подумав, що воно або від Біллі Боґена, друга й однокласника, в котрого була «моторола», або від Марджі Вошберн, яка мала «самсунг»… хоч останнім часом я отримував від Марджі небагато повідомлень. Думаю, що Реґіна розбовкала про те, як я її поцілував.
Знаєте стару приказку «в мене кров захолола»? Таке справді буває. Я знаю точно, бо моя захолола. Я сидів на ліжку й глипав на екран. Повідомлення було від контакту на ім’я корольпірат1.
Я чув, як на кухні внизу тато протарабанив сковорідкою, коли виймав її з шафки біля плити. Вочевидь, збирався зготувати гарячий сніданок – він намагався таке робити раз-двічі на тиждень.
– Тату? – сказав я, але торохтіння продовжилось, і я почув, як він сказав щось схоже на «Та вилазь уже, дурна залізяко».
Він не почув мене, і не тільки тому, що двері спальні були зачинені. Я сам ледве себе чув. Повідомлення остудило мою кров і викрало голос.
Попереднє повідомлення містер Герріґен надіслав за чотири дні до смерті. У ньому