«Божечки, я побив молодшого й меншого за мене пацана – піду ж уб’ю себе тепер»?
– Мабуть, ні, – сказав я і видихнув так, ніби утримував повітря два місяці. – Коли ви так усе описали, то навряд. Як він це зробив?
– Я не питав і не сказав би тобі, навіть якби Пет Інґерсол мені розповів. Ти мусиш відпустити ці думки, Крейґу. У хлопця були проблеми. Його потреба побити тебе була лиш одним симптомом тих проблем. Ти до цього не причетний.
– А якщо я відчув полегшу? Бо мені, знаєте, не треба через нього хвилюватися?
– Я б сказав, це говорить про те, що ти людина.
– Дякую.
– Ти краще почуваєшся?
– Так.
І то була правда.
Незадовго до кінця навчального року міс Гарґенсен стояла перед нашим класом на уроці природознавства й широко всміхалася.
– Ви, народ, певно, думали, що здихаєтеся мене через два тижні, але маю для вас погані новини. Містер де Лессепс, учитель біології в старшій школі, йде на пенсію, і мене запросили замістити його. Можна сказати, що я випускаюся з середньої школи до старшої.
Кілька учнів театрально застогнали, але більшість аплодували цій новині, і ніхто не плескав долонями гучніше за мене. Моєму підлітковому розуму здавалося, що це наче доля. І певним чином так і було.
Я також закінчив середню школу й перейшов до дев’ятого класу, в школу старшу. Саме там я познайомився з Майком Уберротом, відомим тоді – як і тепер у його поточній кар’єрі другого кетчера бейсбольної команди «Балтимор Оріолз» – під прізвиськом Убер.
Спортсмени й більш заклопотані навчанням школярі не дуже зналися між собою (як я розумію, це так у більшості старших шкіл, бо спортсмени воліють триматися кастою), і якби не вистава «Миш’як і старе мереживо», я сумніваюся, що ми колись могли б затоваришувати. Убер був у старшій школі третій рік, а я був низькородним перваком, що робило нашу дружбу ще менш імовірною, але ми таки здружилися і лишаємося друзями досі, хоч тепер я бачу його набагато рідше.
У багатьох старших школах вистави влаштовують силами випускного класу, але не в Ґейтс-Фолз. У нас було дві вистави на рік, і хоч їх ставив драматичний гурток, на проби могли приходити всі учні. Я знав сюжет, бо однієї дощової неділі бачив кіноверсію. Вона мені сподобалася, тож я пішов на проби. Дівчина Майка ходила до драматичного гуртка, вона вмовила його спробувати, і врешті йому дісталася роль схильного до вбивств Джонатана Брюстера. Мене взяли на роль його метушливого поплічника, доктора Ейнштейна. У фільмі цю роль грав Пітер Лорре, і я щосили намагався говорити як він, єхидно приказуючи «Так-так!» перед кожною реплікою. Імітація була не дуже вдала, але скажу вам, що народ ковтав і просив добавки. Публіка в малих містечках, ви розумієте.
Отак ми з Убером затоваришували, і саме так я дізнався, що насправді сталося з Кенні Янко. Виявилося, що преподобний помилявся, а газета – ні. То справді був нещасний випадок.
У перерві між першою і другою діями нашої репетиції я стояв біля автомата з колою, котрий зжер мої сімдесят