комп’ютер і почала відкривати потрібні файли. Лев поставив стілець і сів біля мене. Я здивовано подивилась на нього.
– Я допоможу тобі, вдвох буде швидше.
– Справді?
– Авжеж.
Я не очікувала, що він так добре володіє англійською. За годину ми переклали два тексти, і це було справжнє диво. Без його допомоги я просиділа б до ранку. Коли ми все закінчили, Лев допоміг оформити і роздрукувати усі роботи, поклавши кожну до окремого файлу.
– Боже, не знаю, як мені дякувати, – прошепотіла я. Моя внутрішня батарейка була на нулі.
– Обійдуся. Краще біжи спати, твої повіки, здається, важать цілу тонну.
– Дякую, дякую, – я обійняла його і на мить задрімала на плечі. Потім усе ж узяла себе в руки й пішла в кімнату. Лев побажав мені солодких снів. Я роздяглась і тільки припала до подушки, одразу заснула.
Наступного дня я почувалася набагато краще. З Левом ми разом поснідали, і він знову відвіз мене в універ. Я здала викладачам реферат і контрольні роботи, висиділа всі пари і знову побігла на роботу.
Люди – дивні створіння, які дуже швидко звикають до хорошого. Мені більше не хотілося повертатися у квартиру бабусі, у свою стареньку кімнату. Я мріяла про те, щоб жити з Левом, і не знала, що б такого вигадати, щоб іще хоч раз залишитись у нього, скуштувати його смачний сніданок або вечерю, не важливо. Мені подобалось, як він дивиться на мене, як дбає про мене – з любов’ю і ніжністю. Ще ніхто в житті не був до мене таким добрим і уважним, як він, навіть батьки.
День добігав кінця, і я мимоволі сумувала, адже треба було повертатися додому. Думки про те, що ми побачимося з ним лише наступної середи, пригнічували.
Коли я вийшла на вулицю, мене чекав сюрприз. Лев стояв біля своєї машини і виглядав мене. Я обійняла його. Здавалося, ми без слів розуміли, що більше не можемо жити одне без одного. Він усміхнувся моїм очам, відчинив дверцята і показав жестом, щоб я сідала.
– Ти не уявляєш, яка я щаслива бачити тебе.
– Це взаємно. Слухай, у мене є одна розмова. Цілий день про це думаю. Не знаю, як ти відреагуєш. Коротше. Хочу запропонувати тобі жити в мене. За цей час ми дуже зблизились, я відчуваю, що ти рідна для мене людина, і дуже хочу тобі допомогти.
Від радості я заплескала в долоні, немов маленька дівчинка.
– Так, я згодна, згодна!
Лев усміхнувся і продовжив уже більш упевнено:
– Тобі не потрібно буде платити за кімнату. Так ти зможеш швидше зібрати гроші на ноутбук чи іншу важливу річ. Квартира завелика для мене одного. А з тобою все навколо ніби оживає, ти наповнюєш мої дні сенсом, і мені хочеться дбати про тебе.
– Дякую-дякую! – зворушено промовила я. – Ти мій ангел, мені так пощастило!
– Я б сказав, що це мені пощастило. Раніше я був самотнім, а тепер у мене є ти.
Наступного дня ми перевезли мої речі, і в мене розпочалося нове життя – багатогранне і щасливе. Бабуся, у якої я знімала кімнату, дуже засмутилася, дізнавшись про мій переїзд. Батькам вирішила нічого не говорити. Мама б подумала, що я божевільна і занадто довірлива.