днів на тиждень я тяжко працювала і часто під вечір від перевтоми ніг не відчувала. Але тішило те, що мої старання були не марними, адже після важкого дня я поверталася у своє затишне гніздечко, маленьку кімнатку, облаштовану під мене і мої смаки. Ніхто мені не заважав приймати ванну, слухати улюблену музику, читати, готуватися до семінарів.
У гуртожитку було занадто шумно. Студенти багато пили та курили, деякі тижнями не милися. Усі ці неприємні запахи зводили з розуму. Коли випала можливість піти звідти, я ані секунди не вагалася. Зібрала речі й помахала всім ручкою. Звісно, довелося взяти додаткові зміни на роботі. Але нічого. Я ж хотіла жити краще, тому і старалася заради майбутнього. Щоб добре жити – треба важко працювати. Я це розуміла і ніколи не скаржилась на життя і не нарікала на долю. Я знала, що після важкого дня мене чекає гаряча ванна, чиста, ароматна постіль і тиша. Тиша заряджала мене. У тиші було так приємно читати книги, думати, мріяти, засинати. В моменти усамітнення я відчувала себе щасливою і захищеною.
Вранці у своїй манюній кімнаті я робила зарядку, снідала, а далі бігла в універ, після обіду – на роботу. Відпрацювавши зміну, поверталася додому, вчила конспекти, читала книжки, засинала, прокидалася, і так по колу.
Згодом я навіть почала кайфувати від такого ритму життя. Спостерігаючи за людьми, ніби відкривала для себе світ і його нові відтінки. Іноді, краєм вуха, я слухала уривки чужих розмов, і мені подобалися ці відголоски думок, нові емоції, переживання і життєві ситуації. Всі люди такі різні, кожен думає і говорить про своє. У всіх свої турботи, проблеми, пристрасті та стреси. Всі люблять обговорювати чуже життя, скаржитися на політиків, роботу, борги за комуналку, співробітників, хлопців, чоловіків. Іноді в душі я голосно сміялася з чужих жартів, а бувало, потайки сумувала разом з дівчиною, яка розповідала подрузі про зраду хлопця. Мені завжди хотілося обійняти людей, яким було боляче. Чужі історії життя вабили. Мені хотілося пізнавати відтінки людських почуттів, емоції. У селі нічого цікавого не відбувалося, а тут у кожного гостя своя драма, своя ейфорія.
Якщо хтось вважає, що працювати офіціантом нудно, то він глибоко помиляється, адже щодня в стінах нашого ресторанчика розгорталися справжні мелодрами, комедії та навіть бойовики. Декілька разів я ставала очевидицею справжніх розбірок. То було страшно і водночас феєрично. Ох же ж ці чоловіки! Трохи вип’ють – і перетворюються на розбишак. Намагаються довести свою крутість. Та збоку все схоже на п’яну дурню.
Найчастіше в наш ресторан приходили парами. Подруги, закохані, друзі, партнери по бізнесу. Але був у нас один постійний клієнт, який завжди сидів сам.
Цей статний чоловік років за сорок з’являвся щосереди, і завжди за збігом обставин саме я його обслуговувала. Зазвичай він замовляв наш фірмовий ланч і чашечку американо, розтягуючи задоволення від трапези на цілу годину. Замість співбесідника у нього була книга, щоразу різна, з яскравою обкладинкою. Мені подобалося спостерігати