лице обвисло, усмішка пожовтіла, а серед задніх зубів у нього з’явилося дві прогалини. Проте з кожним фото він здавався вільнішим, менш обтяженим тим, що ховалося за його нахабною усмішкою, за його нахабною сексуальною харизмою. Його душа неначе розквітала, поки тіло занепадало.
Відтак Майло дістав стос фотографій зі щорічного софтбольного матчу й пікніка для рідних і друзів із нагоди Дня Незалежності. На фото разом із Лі знов і знов з’являлися дві жінки. Одна з них була худою брюнеткою і мала напружене, тривожне обличчя; друга була пухкенькою рум’яною білявкою, що зазвичай тримала в одній руці келих із напоєм, а в другій – сигарету.
– То була Еллен, – сказав Майло про брюнетку. – Вона була сердита. Чому, не знав ніхто. Жінка з тих, які вміють висмоктати всі соки з гостей на дні народження, весіллі, Дні подяки, – і я бачив, як вона вбивала всі ці святкування. Хочу сказати, що вона пішла від Лі десь у вісімдесят шостому. Чи вісімдесят сьомому? Не пізніше. Інша була його другою дружиною. Медді. Коли я чув про неї востаннє, вона ще була жива. Мешкала в Елктоні. Вони з Лі добре прожили кілька років, а потім якось віддалились одне від одного.
– Він мав дітей? – запитала Рейчел.
– Від цих жінок – ні. – Майло якусь мить уважно дивився на неї з-за стійки, завівши руку за спину, щоб підкрутити щось на своєму дозаторі кисню. – Думаєте, ви його донька, так?
– Цілком у цьому впевнена, – сказала Рейчел.
– У вас його очі, – відповів Майло, – це вже точно. Вдайте, ніби я сказав щось кумедне.
– Що?
– Засмійтеся, – попросив він.
– Ха-ха, – сказала вона.
– Ні, по-справжньому.
Вона окинула поглядом бар. Там було порожньо. Вона гигикнула і здивувалась, як щиро це прозвучало.
– Це його сміх, – зауважив Майло.
– Тоді це однозначно, – мовила вона.
Він усміхнувся.
– Замолоду мені казали, що я схожий на Воррена Оутса. Знаєте, хто це?
Вона похитала головою.
– Кіноактор. Знявся в купі вестернів. І в «Дикій банді» теж.
У відповідь вона знічено стенула плечима.
– Хай там як, я дійсно був схожий на Воррена Оутса. Тепер мені кажуть, що я схожий на Вілфорда Брімлі. Знаєте, хто це?
Вона кивнула.
– Дядько з реклами «Квакер Оутс».
Він підтвердив:
– Так, це він.
– Ви дійсно на нього схожі.
– Так. – Він підняв палець. – І все ж, наскільки мені відомо, я йому не родич. І не родич Ворренові Оутсу. – Він трохи розвів великий і вказівний пальці. – Навіть трішечки.
Вона погодилася з ним, злегка кивнувши. На барній стійці було викладено життя однієї людини у фотографіях – так само як два роки тому влітку перед нею та Джеремі Джеймсом було викладено її життя. Знову колаж, який розповідав усе й не казав нічого. Рейчел підозрювала, що, навіть якщо людину фотографувати кожного дня її життя, вона все одно може приховати своє справжнє