губи й не наважувалася простягнути руку й торкнутися його, щоб не знищити імпульс, який після кількох днів суперечок, сліз і сумнівів змусив його почути мене, поїхати зі мною. Я просто дивилася на нього й думала: «Ніколи ні про що більше не попрошу тебе, тільки допоможи мені забрати маму, будь ласка, допоможи мені».
Ми проминули горбисті мурашники котеджних селищ, які безтурботно мерехтіли вікнами в темряві, виїхали на освітлену ділянку дороги – ліхтарі, як дерева, що схилили свої жовті голови обабіч широкого шосе, великі торгові центри з погаслими вогнями обабіч, порожні паркінги, опущені шлагбауми, рекламні щити «Елітне селище Княже Озеро», «Земля від власника – від 1 га». Коли попереду замаячив кордон, що блокував в’їзд у місто, я навіть спочатку не відразу зрозуміла, що це саме він, – дві патрульні автівки навскоси, одна з увімкненими фарами, невелика зелена вантажівка на узбіччі, кілька довгих бетонних балок на асфальті, зоддаля схожих на білу довгасту пастилу, самотня людська фігура. Усе це мало такий несправжній, іграшковий вигляд, що я вперше справді повірила в те, що ми зможемо, – і поки Сергій скидав швидкість, я дістала телефон і набрала мамин номер, а коли вона відповіла, я сказала:
– Не говори нічого, ми зараз приїдемо по тебе, – і завершила виклик.
Перш ніж вийти з автівки, Сергій чомусь відкрив і знову закрив бардачок, але нічого звідти не вийняв; він залишив двигун увімкненим, і я якусь мить сиділа на пасажирському сидінні, дивлячись, як він іде в бік кордону. Він ішов повільно, наче обдумуючи те, що повинен сказати. Я дивилася йому в спину, а потім вискочила з автівки – зі звуку позаду мене зрозуміла, що дверцята не зачинилися, але не поверталася і майже побігла слідом за ним, а коли наздогнала, він уже стояв навпроти чоловіка в камуфляжі, незграбного, як ведмідь; було холодно, під підборіддям у чоловіка була маска, яку він почав квапливо натягувати на обличчя, щойно ми вийшли з автівки, кілька разів марно намагаючись схопити її за краєчок рукою в товстій чорній рукавиці. У другій руці він мав цигарку, спалену до половини. В одній із патрульних автівок за його спиною виднілося кілька силуетів і тьмяно світився екранчик, – я подумала, що вони дивляться телевізор, це звичайні люди, такі ж, як ми. Ми зможемо домовитися.
Сергій зупинився за п’ять кроків – і я подумки похвалила його. Поспішність, із якою чоловік натягав маску на обличчя, давала змогу припустити: він не хоче, щоб ми наближалися. Я теж зупинилася, і Сергій виголосив підкреслено бадьорим голосом – тим, який ми використовуємо під час розмов із даішниками та поліційниками:
– Командире, як би нам у місто потрапити, га?
За його тоном і за тим, як він склав губи, було помітно, як складно йому дається ця невимушена інтонація, як неприємно йому вдавати дружелюбність, що він геть не впевнений в успіху. Чоловік поправив маску й поклав руку на автомат, що висів у нього на плечі. У цьому жесті не було погрози. Здавалося, ніби йому просто ніде подіти руки.