так пізно. Може, знову ляжеш?
Та він не поворухнувся. Затримався на сходах, уявляючи, як може житися з цими людьми, що можна дізнатися від них. Можна цікаво провести літо, аж поки мати не приїде по нього.
– Тітонько Емі, я прийняв рішення, – мовив він.
– Щодо чого?
– Щодо літа й того, де я хотів би його провести.
Вона негайно припустила найгірше.
– Я тебе прошу, не квапся! У нас дуже гарний будинок, просто над озером, і в тебе буде своя кімната. Хоча б у гості приїдь, перш ніж остаточно вирішувати.
– Але ж я вирішив залишитися з вами.
Його тітка замовкла, ошелешена. Тоді її обличчя осяяла усмішка й вона поспішила вгору сходами, обійняти його. Від неї пахнуло милом «Дав» та шампунем «Брек» – так звичайно, так пересічно. Усміхнений дядько Пітер тепло поплескав його по плечі – то був його спосіб привітати в родині нового сина. Їхня втіха була схожа на павутиння з цукрової вати, вона затягувала до їхнього світу, складеного з любові, світла та сміху.
– Діти будуть такі раді, що ти поїдеш з нами! – сказала Емі.
Хлопець зиркнув угору, але Лілі вже не було. Вислизнула непоміченою. «Доведеться за нею пильнувати, – подумав він. – Бо сама вона вже пильнує за мною».
– Тепер ти частина родини, – проголосила Емі.
Поки вони всі разом піднімалися нагору, вона вже взялася розповідати про плани на літо й усі ті місця, які вони відвідають, усі ті особливі смаколики, що вона для нього зготує. Голос у неї був щасливий, в ньому навіть проривався сміх – точно мати з новонародженим.
Емі Сол і не здогадувалася, що саме вони збиралися привезти до свого дому.
2
ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ.
Можливо, це була помилка.
Докторка Мора Айлс затрималася біля дверей Церкви Богородиці Божественного Світла, не певна, чи варто заходити всередину. Парафіяни вже зібралися, тож вона стояла сама серед нічної темряви, і сніг, шепочучи, падав їй на непокриту голову. Крізь зачинені двері долинуло, як органістка почала грати гімн «Adeste Fideles»[1], – це означало, що всі вже всілися. Якщо вона хотіла до них приєднатися, був саме час увійти.
Мора вагалася, бо насправді не належала до кола вірян у цій церкві. Утім, музика кликала, так само як обіцянка тепла й розради в знайомих ритуалах. А тут, на темній вулиці, вона була сама. Сама на Святвечір.
Вона піднялася вгору сходами, до будівлі.
Навіть о цій пізній порі лави були заповнені родинами й заспаними дітьми, яких витягли з ліжечок заради опівнічної служби. Морине запізнення привабило кілька поглядів, і поки згасали останні акорди «Adeste Fideles», вона швидко прослизнула на перше ж порожнє місце в кінці зали. І майже одразу мусила знову підвестися разом з усіма: залунала музика, отець Деніел Брофі підійшов до вівтаря й намалював у повітрі хрест.
– Нехай буде з вами спокій та милість Господа Бога-Отця нашого та Ісуса Христа, – прорік він.
– І з духом твоїм, – пробуркотіла Мора суголосно всім вірянам. Минуло стільки років без церкви, однак відповідь природно злетіла