двері постукав П’єтро й несподівано ласкаво промовив:
– Можеш не відчиняти, я не прошу впускати мене. Хочу тільки сказати, що я не хотів, щоб так вийшло. Це вже занадто. Навіть ти на таке не заслуговуєш.
Я сподівалася, що до ранку мати пом’якшає і якось по-своєму, незграбно дасть зрозуміти, що любить мене і попри все мною пишається. Але цього не сталося. Я чула, як вона цілу ніч бубоніла з П’єтро. Підлещувалася до нього, укотре повторювала сердито, що я завжди була її карою небесною, із зітханнями примовляла, що на мене потрібне янгольське терпіння. Наступного дня, щоб знову не зчиняти сварку, я мовчки ходила з кутка в куток або намагалася читати і ні разу не приєдналася до їхніх потаємних розмов. Я почувалася дуже нещасною. Мені було соромно за те, що я штовхнула матір, за її поведінку і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.
Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала П’єтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.
Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матір’ю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, – більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:
– Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?
– Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? – відповів П’єтро.
– Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?
– Це моя особиста справа, – відповіла я, – а вам слід лише розпочати процес розлучення.
Коли ми вийшли на вулицю, П’єтро розсміявся:
– Ти точно як твоя мати.
– Неправда.
– Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Хочу сказати, що ти ще гірша.
Я