єдиного сина та без тестя, якого шанував. Таке воно життя, однією рукою дає, а другою, коли прийде час, усе зразу забере. Про те, що для нашої оповіді насправді важать геть обмаль родинні зв’язки кількох селюків, які найімовірніше в ній більше не з’являться, ми знаємо краще за будь-кого, але нам здалося, що неслушно було б, навіть із суто технічних міркувань розгортання сюжету, відбутися двома короткими рядками, говорячи про тих людей, котрі стануть персонажами одного з найдраматичніших епізодів у цій нашій, звісно ж, достовірній, дарма що неправдивій, історії про витівки смерти. Тому вони залишені. Нам іще хіба належить уточнити, що незаміжня тітка висловила додатковий сумнів, Що скажуть сусіди, запитала вона, коли помітять, що тут уже нема тих, які, не вмираючи, належали смерті. Загалом незаміжня тітка не висловлюється в такий вишуканий і вибагливий спосіб, а тепер промовила так, аби не розплакатися, що неминуче сталося б, якби вона назвала ім’я хлопчика, що нікому на світі не завдав жодної кривди, чи сказала слова` мій брат. До неї озвався батько решти трьох дітей, Розкажемо, що відбулося, й побачимо, що буде далі, напевно, нас звинуватять у здійсненні підпільних поховань поза цвинтарем, та ще й в іншій країні, Аби тільки з цього приводу війна не почалася, відказала тітка.
У напрямку кордону вони пустилися майже опівночі. Неначе підозрюючи, що законюються якісь дивні речі, село вляглося спати пізніше, ніж зазвичай. Нарешті на вулицях запала тиша й світло в хатах стало по черзі згасати. До гарби впрягли мулицю, потім на превелику силу, хоча важив він зовсім небагато, зять і обидві дочки спустили сходами діда, якого ще треба було заспокоювати, коли він ледь чутним голосом запитав, чи не забули вони рискаль і лопату, Авжеж, узяли, не переймайтеся, й одразу по тому мати дитини вийшла нагору, притулила її до грудей, сказала, Прощавай, синку, я тебе більше не побачу, й то була неправда, бо вона так само мала їхати гарбою разом із сестрою та шваґром, адже трьох осіб для виконання задуманого не було забагато. Незаміжня тітка не схотіла прощатися з тими, хто рушав у подорож в один бік, і замкнулася в кімнаті з небожатами. Позаяк металічне обіддя коліс гарби дуже гриміло б на нерівному бруці вулиці й був би великий ризик того, що з вікон почнуть визирати односельці, зацікавлені питанням, а куди ж це мандрують сусіди о такій порі, постановлено обколувати село путівцями аж до виїзду на трасу вже за його межею. До кордону було зовсім недалечко, але траса, на жаль, не вела до нього, в певному місці треба було з неї збочити й далі прямувати стежинами, де гарба ледь могла проїхати, а найгіршим було те, що останній відтинок вони мусили подолати пішки, так би мовити, навпростець кущами, тягнучи за собою діда невідомо як. Слава богу, зять добре знає цю місцевість, бо не тільки облазив її всю на полюванні, а ще й коли-не-коли, бувало, грішив аматорським пачкарством. До того місця, де треба було залишити гарбу, дорога забрала майже дві години, й тоді зятеві спало на думку примоцувати діда згори до мулиці, бо він вірив у силу