знак наближатися. Що ж, якщо вони наблизяться один до одного, тоді є шанс. Лилєкей схвально й обережно хитнула головою і повільно вилізла з машини, кинувши погляд праворуч. Там був ще один, з автоматом, стояв одним коліном на землі, кроків за двадцять. Погано, оце – погано.
– На землю, сука, на землю! – знову закричав той, що з пістолетом, вона повернулася до нього й потягнула з рукава ніж, але раптом щось вдарило її у спину. Та так сильно, що її підкинуло в повітря і перевернуло, ніж полетів кудись убік. Вона впала, вдарившись обличчям об землю. За мить її перевернули й наставили ствол. Мати одного хорошого хлопчика натужно видихнула й заплющила очі.
Вона не опритомніла, вона просто не хотіла їх бачити й розмовляти з ними. Вона мовчала, коли її обшукували, мовчала на допитах у лікарні, мовчала на допитах після лікарні, коли державний адвокат (свого часу вона продала йому кілька шкур наліво) намагався пояснити їй речі, які здавалися йому важливими. Вона мовчала. Вона мовчала довго.
Частина друга
Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.
О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.
Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки – нещодавно перейшла на легкий «Parlament», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.
Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу – все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці – до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще – дати пару рублів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.
Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа – всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло – схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.
Так, дивись, у шістдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шістдесят у неї свої плани, та ще й треба дожити до них – вирішила Ніна Іванівна і почала наводити марафет. Очі, які були колись великими й радісними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червоні тіні, додасть рум’ян і сяятиме – сьогодні ж свято!
Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штучним знущанням – щось не давало спокою, хоча, з огляду на нічні події, все мало бути навпаки. Куклачова сумно підвелася, поклала