Владики була вкрай несподіваною. Звичайно, вирішувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.
Митрополит порадив Святополкові взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутніших родів половецьких. Вже й наречену намітив. Вибір припав на наймолодшу дочку Тугоркана – Іліарту.
– Треба посилати сватів, – прошепотів Святополк і голосно: – Знайдіть Любомира!
За хвилину прибігли челядники.
– Немає ніде Любомира, все обшукали.
– У лісовички він своєї. От приворожила!.. Може, то і добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте мені Мару.
– Вона тут. Вже годину чекає.
– Як чекає?
– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присів, побачивши, як змінюється обличчя Святополка.
– Турбувати!.. – аж заревів князь, – вона мати моя, скільки можна повторювати. Пригрілися тут. Ти, як звати?
– Криворуч.
– Що за імена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двоє – до командира лучників, підете у військо.
– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.
– Ні.
Цієї миті до палат зайшла Мара:
– У чому прикрість, князю? Чи не я причина?
– Потім якось скажу, мамо, – князь знітився.
– Пробач їм, синку, – Мара благально глянула Святополкові у вічі. – Знаю, що через мене, тому й прошу.
– Не шанують вони княжого слова.
– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.
– Добре. Як я тобі відмовлю? Дякуйте матері моїй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.
– Дякуємо, княже. Дякуємо, пані-мати, – челядники ще не вірили, що все обернулося на краще.
– Та яка я вам пані-мати. Я – Мара, – і серйозно до Святополка: – Ти хотів мене бачити?
– Так, мамо.
– Розповідай.
Князь переповів матері розмову з митрополитом Єфремом і про вибір майбутньої княгині.
– Що я тобі скажу, – після паузи почала Мара, – спробуй, у тебе сьогодні це єдиний вихід. Тільки дикі вони, половчанки, мов норовисті кобилиці.
Так Криворуч ще ніколи не бігав. Часу обмаль, а Любомир далеко. Якщо він ще там. Хоча де йому ще бути: або у княжих палатах, або у своєї ворожки. І що він такого особливого в ній знайшов? Щоправда, коли подивиться своїми чорними, як ніч, очима, то аж душа всередині перевертається. Одним словом: відьма. Правда, якщо Любомир почує щось таке про свою Ярину, то непереливки буде кривдникові. Якось один з челядників відпустив про лісовичку захалявщину. Ледь встигли – ще хвилина і вбив би, не схибила б рука Любомирова.
Вже і ліс. Сонце, хвала Всевишньому, сідає повільно. Не заблукаю, як минулого разу. Десь тут стежка між двома старезними дубами, на яких примостилися пугачі. Того разу, коли почали вони між собою перемовлятися своєю пугацькою мовою, то ото страх як заповз під сорочку, то лише третього дня полишив. Ось і хатинка.
– Агов,